Розділ 32. Зоряна

– Отакої... – протягнула Мотря. Дівчина так і стояла, вперши руки в боки. – Що тут таке сталося?! Що він зробив? Тобто частину з того, що він зробив, я бачила, і ти начебто не проти зовсім була... Нащо тобі поліція?!

– Бо він псих! От нащо! – я нервово бемкнула піпідастр на стійку. – Приперся і знову пропонував те саме, що й від самого початку...

– А може, його просто відколошматити треба, ну, побити добряче, га? – Мотя кровожерливо усміхнулася.

– Якось дивно бити людину, яка тебе врятувала, – невпевнено промимрила я. – Гадаю, він і сам відчепиться.

– А оце вже навряд! – гиркнула подружка. – Нумо, діставай балончика з сумки, цей твій псих вийшов з машини й пре сюди!

– Ти певна? – нервово перепитала я.

– Ні, у мене галюцинації, сама глянь!

Наблизившись до вікна, я дійсно побачила, що Богдан іде до крамниці.

– Треба двері зачинити! – вигукнули ми з Мотрею одночасно й кинулися до дерев’яної перешкоди, утім білявий розгадав наш зовсім нехитрий план, оскільки, знатно прискорившись, опинився в одвірку і вперся плечем у товсту раму дверей.

– Я просто хочу поговорити! – вигукнув він.

– Нема чого нам робити, – скрикнула Мотя і, повернувшись спиною, від душі налягла на двері вже з нашої сторони.

– Клянуся, я нічого вам не зроблю.

– Ти ще мамою поклянися! – мстиво вигукнула я і теж повернулася спиною, щоб було зручніше тиснути.

– Зоряно, я сказав тобі зовсім не те, що повинен був, дай мені бодай десять хвилин, і я все поясню. А потім вирішуй сама.

– Ти говори-говори, – вклинилася подруга, – я дивлюся трукрайм, так там усілякі маніяки теж багато триндять. Але ти, певно, не маніяк, а сталкер!

– Ніякий я не сталкер, Зоряно, сама подумай: ти ночувала у мене. І що, я щось тобі зробив?

– Так, а всі психи спершу у довіру втираються, – відрубала Мотря.

– І рятують життя своїм жертвам? – почулося саркастичне з того боку.

– Саме так, серед них такі бувають! – не здавалася подруга.

Одна нога чоловіка просунулася всередину, і Мотя натиснула щосили. Богдан застогнав, а я, злякавшись, що ми скалічили білявого, відскочила убік. Двері прочинилися, відсуваючи Мотрю до мене, а монохромний ввалився всередину, впавши на стоси книг.

Чоловік шипів, вчепившись у свій блискучий чорний чобіт.

Подруга, перескакуючи через книжкові гори, кинулася до моєї сумки і, вправно вихопивши з неї перцевий балончик, направила його на Богдана.

– Тільки не знову... – застогнав він.

– А ти не валяйся, вставай, – скомандувала Мотя. – Зорю, до мене йди. Слухай сюди, псих, якщо бодай смикнешся, я тебе заприскаю!

– Я все розумію, ти подругу захищаєш, але тобі не здається, що встати не смикаючись, фізично неможливо?

Від беззаперечної логіки слів чоловіка мені закортіло розсміятися.

– Ти мені тут жарти не жартуй, вставай і візьми в руки книги, – продовжувала Мотя.

– А книги-то навіщо? – ошаліло запитав Богдан, повільно піднімаючись на ноги.

– Мотрю… – почала я, але рудоволосу бестію вже було не спинити.

– Якщо я правильно почула, ти хотів поговорити, щось сказати Зоряні, тому візьми в руки книги, а руки підніми над головою, опустиш – і я тебе заприскаю. Поки тримаєш книги над головою і не смикаєшся, можеш говорити. Зорю, ти слухати його будеш чи одразу запшикати і викинемо його з крамниці?

Я відчувала, що от-от почну усміхатися, немов ідіотка, але, склавши руки на грудях, проговорила:

– Роби, як вона каже і я тебе послухаю.

Блондин, схопив кілька товстих книг, підняв їх над головою і глянув на мене.

– Так годиться? – густі брови чоловіка вигнулися, а в синіх очах з’явилися смішинки.

– Годиться, – кивнула.

– Добре. Все, що я зараз скажу – чиста правда. Краще б було сказати тобі її одразу, проте... вже вийшло, як вийшло. Я не просто так сьогодні прийшов сюди. Тобі загрожує небезпека.

– Яка ще небезпека? – нахмурилася подруга.

– А така. Ті троє чоловіків, від яких я врятував Зоряну… я тоді запам’ятав номер машини і... пробив його у свого знайомого. Він працює в СБУ. Але це не так важливо, як те, що він дав мені номер слідчого. Цю машину нещодавно знайшли, – Богдан на мить замовчав, наче не був певен, що казати далі, або ж просто не хотів чогось говорити, принаймні так мені видалося. – За тими трьома відморозками, які хотіли тебе викрасти, тягнеться слід. Розбій, крадіжки... словом, різне. Цілком можливо, що тоді, після прослуховування, вони хотіли викрасти саме тебе, Зоряно. І є велика ймовірність того, що вони можуть спробувати ще раз.

– Нехай так, – я вигнула брови, відчуваючи, як серце калатає у грудях, – усе одно не збагну, до чого тут твоя дурна пропозиція.

– Саме до неї я і веду. Я був у слідчого, поговорив з ним і... найкращий варіант – заманити злочинців. Якщо їм потрібна ти...

Він замовкнув, а ми з Мотрею перезирнулися.

Подруга заговорила першою.

– Почекай-но, ти що… ти що це, пропонуєш із Зорі зробити приманку?! – Мотя аж балончик вниз опустила, але, схаменувшись, знову направила його на Богдана.

– Виходить, що так. Якщо вони полюють саме на Зоряну, то рано чи пізно з’являться знову. Набагато краще приманити їх. Створити ілюзію ситуації, у якій їм начебто буде легко її викрасти. Тому я і хотів, щоб ти поїхала зі мною. На мене повісили мікрофон і GPS. Слідчий не хотів, щоб ти знала правду...

– Але чому? – видихнула я.

– Щоб ти не хвилювалася і не боялася, зрештою, може бути й так, що ці покидьки намагалися тебе викрасти без будь-якого плану, можливо, це простий збіг обставин, тоді тобі нічого не загрожує. Але якщо це не так, вони обов’язково повернуться. І краще, щоб ти була зі мною і ми були до цього готові. Я насправді пропоную тобі поїхати на сімейне свято у Пущу-Водицю. Там буде багато народу. Поряд озеро й ліс. За нами спостерігатимуть, і якщо з’являться ті покидьки, їх схоплять.