Розділ 31. Богдан

Тонкий місяць на темнім небі. Яскраві вибухи фарб навколо – зірки. Кільце було не вузьке і можна було добре роздивитися всі деталі. Малюнок був вкритий захисним шаром, що злегка сяяв.

– Годиться? – чоловік, стягнувши з себе плащ, заходився колупатися у фарбах. Він нервово вихоплював баночки, стукав по них, підносив до вуха, відкручував кришечки, нюхав, кривився і знову закручував.

– Каблучка за шолом? – уточнив я.

– Та ні, дурнику, каблучка для кохання, шолом тобі вже не повернути, второпав?

– Второпав. А, може, мені за нього вам все ж таки треба заплатити?

– За кохання не платять, хіба що пані сама призначає ціну. А ти знаєш... – рука художника потягнулася до купи пензликів, – отак ти дуже гарний, от саме з цим виразом обличчя і саме з таким полум’ям в очах, а без оцього всього – дурник і все тобі. Ні чорта зараз молодь на житті не розуміється, у тебе костюм дорожчий за усю мою хату, а щастя ти не знав. Ну то, може, ще пізнаєш. Все, йди собі. Геть-геть!

Верба замахав на мене руками, і мені, власне кажучи, нічого іншого й не залишилося, як піти.

Мені й справді потрібно було поспішати. Вилетівши на вулицю, побіг до своєї машини, і мене охопило почуття провини. На якого хріна я понісся за тим шоломом, коли що завгодно може статися з Зоряною?

Одначе... сьогодні вона працювала у крамниці, там людей вистачає, навряд чи ці горили (за умови, що вони не полишили свої спроби) стануть викрадати дівчину посеред білого дня.

Крамниця з лаконічною назвою «Букініст» знаходилася на кутку доволі людної вулиці. Найчастішими її відвідувачами були літні люди, екстравагантні студенти, обмотані нескінченими метрами шарфів будь-якої пори року і... матусі з дітьми.

Ковані решітки, вітражні вікна, дзвіночок в одвірку. Крізь прочинені двері мені було видно чорняву. З глибини краму до неї підійшла бабуся і, щось спитавши, знову поринула у світ старих книг.

Сонце зазирало всередину своїми довгими променями, зачіпляючи шовковисті чорні пасма, підсвічуючи зелені очі. Саме в цю мить мені видалося, що я міг би написати щось про неї чи для неї. Наприклад, поезію, бо вона сама була як поезія.

Щось на кшталт тонкого стану... Рожевих пелюсток її вуст...

Хитнувши головою, я роззирнувся, і погляд мій вихопив авто, що якось невдало зупинилося. На самому сонці. Чи був хтось всередині? Тоноване скло не могло б мені підказати.

Невже це вже за мною хтось приглядає? Так швидко?

Або ж... за Зоряною...

Відліпившись від своєї машини, я перебіг вулицю і якомога спокійніше увійшов до крамниці.

Що сказати? Нічого притомного на язик не йшло, видно, саме через це я і поставив найбанальніше на світі питання.

– Добрий день, а не порадите мені якусь цікаву книгу?

Я не міг не відзначити, як напружилася спина дівчини, щойно вона почула мій голос. Утім, коли обернулася, з убивчого виразу її обличчя, мені видавалося, що піпідастром, котрим вона до того змахувала пил, Зоряна мріє проткнути моє око. Цілком ймовірно, так воно і було, оскільки її тон був холодним, немов крига.

– Добрий день! Звісно, можу.

Дівчина змахнула піпідастром десь недалеко від мого обличчя (або ж ока, хтозна) і кудись пішла. Її не було хвилини три, а коли повернулася, то жбурнула на прилавок переді мною дитячу книгу із жахливим зеленим створінням на обкладинці.

– “Go away, big green monster”*, – прочитав я вголос і відчув, як мимохіть смикаються кутки губ. – Йди геть, великий зелений монстр, – переклав і, зробивши вигляд, що здивований, продовжував: – Мені здається, що ця книга для дітей, а щось для дорослих у вас є?

Цього разу ворсинки піпідастра зачіпили мій ніс і чорнявої не було трохи довше.

На прилавок гупнулась досить нова книга, назва якої не так, щоб натякала, а била просто в ціль.

«Біп-біп, забирайся з мого шляху!»*

Ще й психотерапевтка написала!

– Я, знаєте, не люблю книги на кшталт цієї, себто із серії “допоможи собі сам”, вважаю їх марнуванням паперу, – дівчина склала руки на грудях і я раптово помітив, що на ній сукня. Блакитна. З вирізом. У крамниці стало значно спекотніше.

– А мені от здається, що подібна книга стала б вам у пригоді. Я навіть пригадала, що у нас є ще одна, дуже цікава. Почекайте.

Чи треба уточнювати, що злощасний піпідастр майже виколов мені око? Зірки не було доволі довго. Повернулася вона, тримаючи в руках книгу, на обкладинці якої був зображений пес у костюмі.

– Ось, там все про вас!

– А я подумав, що про псі... – я замовк на пів слові, тому що зелені літери склалися в назву: «Усі чоловіки – собаки. Маємо те, що маємо.»*

Щоб не засміятися вголос, я машинально стиснув каблучку в кишені штанів і покрутив її туди-сюди.

– Навіть так... – протягнув якомога серйозніше, – і на якого пса, на вашу думку, схожий я?

– На брехливого! – зелені очі спалахнули вогнем.

– А я от з вами не згодна, моя люба, – раптово пролунало в мене за спиною і, просунувшись поміж стосами книг, перед нами “виросла” та сама бабуся, яка щось до того питала у Зоряни. Вона простягнула руку і почала гортати сторінки, потім перевернула книгу і стала уважно роздивлятися абсурдні зображення різних порід собак у людському одязі. – О! Знайшла! Ось цей собака точно на вас схожий. Мисливський. Ґрейгаунд. Зоряно, ви тільки гляньте, це ж точно він! Чорний костюм, серйозна морда, один в один. В житті такого не бачила, автор класифікує чоловіків як собак! Оце б мені допомогло свого часу, можливо, і не розходилася б три рази з чоловіком. Ану, гляньмо, що пишуть про вас... – жінка зацікавлено вивчала розділи.

– Не думаю, що там пишуть саме про мене... – почав я.

– Мені теж здається, що ви схожі на того пса, – ввернула Зоряна, широко усміхнувшись. От же ж зараза!

– Знайшла! Т-а-а-а-к... що тут пишуть... серйозний, гадаю, це підходить, далі... надійний... спокійний характер, цілеспрямований, часто успішний у бізнесі, більшості жінок може видаватися нудним, оскільки любить сидіти вдома... О-о-о! Повірте мені на слово, Зоряночко, набагато краще, коли чоловік любить сидіти вдома, це ж скарб! Тут іще пишуть, що він любить відпочивати на природі. Ну як, молодий чоловіче, схоже на вас? – бабця нахабно мені підморгнула і, не дочекавшись відповіді, зневажливо змахнула рукою. – Я і без вашої згоди бачу, що схоже, ви саме такий. Чули, моя люба, він такий! Але, що я оце до вас молодих влізла, порахуйте мені мою улюблену Хмелевську і я пішла!