Розділ 30. Богдан

– Припустимо, я зможу її вмовити, провести зі мною трохи часу. Цими вихідними у мене сімейне свято. Ми їдемо за місто. Батьки, друзі.

– А далеко за місто?

– Та не дуже. Пуща-Водиця. Ліс, озеро.

– Дуже добре, є де ховатися КОРДу. За звичних обставин я б взяв у вашої знайомої підпис, але раз таке діло, папери підпишете ви самі.

– Я ще не певен, що вона погодиться...

Капітан криво усміхнувся і трохи схилив голову:

– Вона вам подобається, і дуже, інакше б вас тут не було і, що душею кривити, якби у вашому віці я мав такі дані... Ну, міг вмовити кого завгодно на що завгодно, – чоловік сухо розсміявся, але одразу ж надав своєму обличчю серйозного виразу. – У вас вийде, вигадайте щось. Ви допоможете і нам, і дівчині. Далі, на вас повісять GPS, скажімо, на ваш оцей ланцюжок на шиї. І камеру б непогано. Все це необхідно, щоб хлопці вчасно зреагували на загрозу і вам не довелося покладатися на удачу ще раз, хоча, те, що ви не зі слабких, теж перевага.

– А без камери ніяк? У нас там сімейне свято буде... різні люди...

– О-о-о...то ви не з такої сім’ї, а з багатої? – слідчий уперше за всю бесіду широко усміхнувся.

– Напевно, що це так можна назвати.

– Що ж, камера дійсно не необхідність... Утім без мікрофона ніяк. Самі подумайте – на вас нападуть, нам потрібно це чути.

– А він повинен буде працювати увесь час?

– Не обов’язково, я от що подумав... ліс і озеро – це прекрасно, ходіть там, бажано удвох, заманюйте цю гидоту, якщо вони обрали дівчину за жертву, обов’язково злакомляться. Ну і от ще: ви там сильного героя не клейте, якщо у них буде вогнепал – спокійно на все погоджуйтесь, хоч би й у багажнику проїхатися, ми вас дістанемо. Навіть якщо це виявиться, зрештою, якась інша банда – теж добре. По-хорошому, на вас і бронік надіти треба, але не вийде ж. То як, пристанете на мою пропозицію, попри очевидну небезпеку?

Якщо я і роздумував, то не більше хвилини.

– Так.

– От і добре, зробімо таким чином: умовте дівчину їхати з вами на те сімейне свято. На це у вас є увесь цей вечір. Зараз я вас віддам нашим технікам, вони вам усе повісять і пояснять, як і що працює. І ще, відправлю за вами когось приглядати.

– А не зашвидко це все?

– Ні. Абсолютно ні. Ви наступили їм на мозоль, побили, забрали дівчину, найімовірніше, вони вже на вас вийшли, і просто чекають, допоки можна буде вас обох оформити. Як вам така версія? Це ж вам не звичайні люди, у них все по поняттях. Є свої канали інформації, скільки б ми тут не боролися з місцевими щурами, це невиліковно.

Я мимохіть вигнув брови.

– Вважаєте, що ви не можете упіймати цих покидьків, бо їм допомагає хтось із ваших? – спитав рівно.

– Як варіант, я ніколи не відкидаю найпростіші пояснення.

– А якщо цей щур буде нам «допомагати»? – виділив голосом останнє слово.

– А за це не турбуйтеся: ми знаємо, як діяти. Ну, ходімо, час не жде.

Кивнувши, я встав і попрямував услід за чоловіком. Хода його була бадьора, рухи впевненими, прямо тобі зразковий книжковий поліціянт, що й казати.

Техніки виявилися хлопцями молодими, принаймні, не старшими за мене самого. Нічого складного мені не довелося запам’ятовувати чи опановувати. Мікрофон, майже непомітний, легко кріпився до одягу й не привертав уваги. Його можна було відключати. А от з GPS вийшло не так, як сказав Федір Дмитрович.

– Та як ми його на ланцюжок начепимо, тю, – мовив один з чоловіків, пильно мене оглядаючи, – на штани не піде, на пояс теж, ти ж не будеш в одному й тому самому ходити...

– Я міг би перекладати... – почав я, але технік замахав на мене рукою.

– Випаде, загубиться, не піде... О-о-о-о! Годинник! Ану зніми, глянемо, чи можна якось приладнати. Годинник – саме те!

Не так, щоб я не готовий був йти на жертви, але годинник свій любив – купив його собі на згадку, коли перший раз вибив дуже жирний тендер. Тож річ, хоч і не була шалено дорогою, а все ж таки пам’ятною.

Утім, хлопці поколупалися, дістали крихітну штучку, не знаю, розміром з Тік-Так, певно, а тоді розпороли шви на шкіряному ремінці, вклали пристрій і зашили наново.

– От і все! – радісно мовив технік, віддаючи мені годинника.

– Дякую. Можу бути вільним? – спитав я, злегка усміхнувшись.

– Так, звичайно, за потреби ми можемо зв’язатися з тобою. І не переживай, Дмитрович – мужик тямущий, його дехто, бува, за це і не любить, але то таке.

Кивнувши, я вийшов у коридор. Роззирнувшись, помітив слідчого. Чоловік розмовляв з двома іншими. Я мимохіть зупинився поглядом на незнайомцях. Обидва кремезні, одначе, якщо один, високий брюнет, справляв цілком приязне враження, то от інший... Я не міг би пояснити, але він мені чомусь був не до душі. Дивним чином чоловік був схожий на Федора Дмитровича, але хижість його рис не викликала асоціації з професійною діяльністю, а видавалася скоріше такою, що з’являється на обличчі, коли людина постійно чимось невдоволена або ж злиться. Агресивна натура, з мого досвіду, лишає сліди. Глибокі зморшки навколо рота, виражені лінії під очима, оскільки людина часто шкіриться, прямо як у світі тварин. Там зуби показують і це знак агресії, а не лояльності, а ще крива складка поміж бровами. Треба добряче постаратися, щоб у такі роки мати таке лице.

Немовби відчувши, що я на нього дивлюся, чоловік зиркнув на мене і очі його сповнилася доброзичливістю. Може, це мені все зараз примарилося?

Федір Дмитрович обернувся і, махнувши мені рукою, гукнув:

– Йдіть і зробіть все, що потрібно!

Що ж, саме це я і збирався якось провернути.

Сівши у машину, поклав руки на кермо й замислився.

Що мені казати Зірці? Може, правду?

Але ж, як і сказав слідчий, дівчина почне нервувати... чи просто мені не повірить. Я ж не відповів на жодне її запитання. Не пояснив, чому опинився у клубі. Відмовився її поцілувати. У ту мить все це видавалося мені цілком логічним. А що тепер?