Розділ 29. Богдан

Вона стала обережнішою. Хтозна, кажуть, люди підсвідомо вчувають, що за ними стежать. Хоча в моєму випадку краще б було використати слово «приглядають». Я приглядав за Зоряною.

Наскільки це було можливо, звісно. Чи до того моменту, як у Альберта урветься терпець.

– Не знаю, що у тебе там за біда виникла, бо ти увесь такий таємничий, але ти цю біду або ліквідуй, або не тягни з собою на роботу, я твою дупу постійно прикривати не буду, – видав брат сьогодні вранці.

Я лише нахмурився у відповідь, і він, точно як у дитинстві, вигнув густі брови й стиснув губи у тонку лінію, а тоді показав мені середній палець.

– Я на тебе матусю натравлю, – припечатав Берт, – розкажу, що ти страждаєш, на роботі не буваєш, і тоді, на нашому великому сімейному святі – тобі кінець.

– Смерті моєї хочеш? – я відкинувся на спинку крісла.

– Аякже. Хочу, щоб ти говорив словами через рот.

– Якщо словами через рот, то є одна дівчина...

– О, навіть так! – лице брата освітилося усмішкою, якій і Чеширський кіт би позаздрив.

– Не біжи поперед батька...

– Там не біжать, а стрибають, але сенс я вловив. Ти не хочеш її нікому показувати?

– Я взагалі нічого з нею не хочу.

– Та невже?! – Берт зіщулив очі. – Ти що, вирішив перейти на бік ворога?

– Якого ворога? – я кліпнув.

– Я бачив у тебе вдома одяг, у якому лише у цирку можна виступати чи тореадором, бика ганяти. У пралці.

– Я був у клубі...

– Для любителів вузьких штанів?

– У “Динаміті”. Там тематична вечірка була.

– А тема-то хоч яка була, – зареготав цей ідіот, – нетрадиційна?

– Та не пішов би ти у гузицю, Берте! – гиркнув я, і брат підняв руки вгору.

– Ну, гаразд, ти ж знаєш, що я просто жартую, так що там із дівчиною?

– Вона співачка, майбутня, їй двадцять один, начебто, і вона в небезпеці. Принаймні мені так здається.

– Наскільки сильній небезпеці?

– Ну, її намагалися викрасти, а я їй допоміг.

– О-о-о-о, нарешті я розумію, звідки цей твій прекрасний бланш. Вічно з тебе все вичавлювати треба. Так, я не допетрав, що за біда, дівчина тобі подобається?

– Подобається.

– Тоді...

– Але я для себе вирішив, що у нас занадто велика різниця у віці...

– У тебе клямка якась впала? – витріщився на мене брат.

– Ні. Це просто логічно. Вона хоче стати співачкою, у неї в житті може все змінитися в одну мить.

– І що з того?

– А то, що я просто хочу їй допомогти і все. Я телефонував Митьку, бо запам’ятав номер машини, але він ще нічого мені не повідомив, тож я чекаю... ну... і приглядаю за нею.

– А оті лахи в тебе не від Алекса часом?

– Від кого ж ще, глем-метал і все таке.

– А в клуб, я так розумію, ти теж ходив за нею приглядати?

– Так і є.

– Мені здається, що ти трохи собі брешеш, брате, – абсолютно серйозно вимовив Берт.

– У якому сенсі, я ж уже сказав, що так, вона мені подобається, але...

– От якраз у цьому реченні повно брехні, – Альберт хитро усміхнувся і, повернувшись до мене спиною, кинув, перед тим як гепнули двері кабінету: – На вечерю можеш не приходити, я скажу Орисі, що у тебе дах протікає. О, і Алекс випустить тобі кишки, ти ж виправ шкіряні штани, чи не так?

Все так. Ненавмисне. Не помітив їх у купі всього іншого. І як лише Берт-довгий ніс щось вгледів у моїй пралці?

З іншого боку, я кілька разів телефонував двоюрідному брату, розпитати, що з ним сталося після клубу, а у відповідь отримав повідомлення: «Нема настрою говорити, побачимося на святі.» І що там у нього таке?

Втомлено потерши обличчя (оскільки спав я погано, думки заважали), глянув на телефон. Коли ж Митько збирається подзвонити?

Витягнувши з кишені записку, розгорнув її і пробіг очима по рівних рядках.

«Дякую тобі за все. Сподіваюся, що тобі дуже скоро покращає.

  З того, що я зрозуміла вчора, ми більше не побачимося. Прощавай.

                                                                                                        Зоряна»

З того, що я вчора зрозуміла...

Ці слова невпинно поверталися до мене. Я розумів її почуття, принаймні так мені видавалося, розумів, чому вона пішла геть, навіть не намагаючись мене розбудити.

Але «прощавай»... Ані подумки, ані уголос я не зміг би їй сказати. Ні тоді, ні зараз.

Що ж... За ці кілька днів, а точніше – майже за чотири, я вивчив практично точний розклад Зірки. Академія, кав’ярня, крамниця вживаних книг і прогулянки з подругою (друзями). У “Чорній Пантері” вона не була, певно, тому, що співає на вихідних.

З того, що я побачив, вона любить круасани, полуницю і... пиріжки.

Цікаво, чи готує дівчина собі щось й удома? На такій дієті далеко не заїдеш... і не дивно, що вона така струнка й легка...

Мимохіть замислився над тим, що б міг для неї приготувати.

Мелодія дзвінка вирвала мене із задуми.

Орест.

– На зв’язку, – вимовив чоловік рівним тоном, але я вловив якусь напругу, приховану, звісно. – Машина, про яку ти питав... – Митько зробив павзу, – нехороша це машина, Богдане. Вона в угоні була, але річ у тім, що її знайшли вчора, а в багажнику тіло.

– Дівчина?! – я відчув, що мені стає дурно.

– Ні. Чоловік. Проте від того все це звучить не краще. Я декого розпитав, посмикав, і мені дали номер слідчого. Наскільки я розумію, він уже пів року веде справу. Зникають люди, в принципі, вони щодня зникають, це не новина, таке життя, але тут кілька випадків зникнення, а ще розбій, пограбування квартир. Звідки тобі відомий номер?

– Я допоміг дівчині, яку хотіли насильно посадити в цю машину.

– Он як, а хто вона?

– Студентка.

– Хм-м-м... можливо, для розваги, вибач уже за таке формулювання. Але я б на її місці особливо по вулицях не ходив. Якась твоя знайома?

– Можна і так сказати.

– Тоді, якщо це твоя знайома, я б радив тобі поговорити зі слідчим напряму. Якщо ти запам’ятав обличчя цих красенів, буде ще краще. Я ще нічого йому не казав, і якщо ти не хочеш у все це лізти...