Розділ 27. Зоряна

Прокинулася від того, що не відчуваю руки. Сталося це тому, що монохромний мені її просто відлежав. Потихеньку витягнувши свою нещасну кінцівку, поворушила пальцями, відчуваючи неприємне поколювання. Це ж треба!

Обережно вставши, озирнулася на чоловіка. Груди його мірно здіймалися й опускалися, у напівтемряві синець видавався мені меншим, але найімовірніше то був просто фокус тіней, що викривляли все навколо.

Нечутно вийшовши до коридору, рушила до іншої кімнати.

Тут крізь штори пробивалося сіре світло. Схопивши телефон, натиснула на кнопку збоку й екран ожив, демонструючи мені, що вже пів на сьому, а ще чотири пропущені від Мотрі.

Власне кажучи, додався б і п’ятий, якби я не відповіла.

– Ну, нарешті! – заверещав нещасний динамік мого гаджета так голосно, що я мало його не впустила.

– Ранок добрий, Мотю, – простогнала.

– Та яке вже там добрий! Я вже почала думати, що він тебе вбив і десь закопує! Ти чому не відповідала?!

– Вибач... я заснула...

– Заснула?! Ні, ну ти чуєш, вона заснула! А Мотря усю ніч не спи, хвилюйся і увесь ранок дзвони, а ти і твій Богдан, наче два небіжчика, не відповідаєте!

– Мо-о-о-тю-ю-ю... Я ж учора написала... Ти чого завелася?

– Завелася? Ні, а це ти чуєш?

– Е-е-е... – спантеличено протягнула я. – А до кого ти там говориш?

– До Сашка...

– Нашого Сашка?! – тепер настав час мені почати вигукувати.

– А ти знаєш ще когось, хто б погодився тебе рятувати о шостій ранку?

– Та не потрібно мене ні від чого рятувати!

– Не від чого, а від кого, ми, якщо що, стоїмо біля дому цього Богдана, якщо ти в полоні, кліпни чотири рази.

– Дуже смішно, Мотре, робити тобі нема що...

– От я б на тебе глянула, якби твоя подруга не відповідала, радій, що я не викликала поліцію!

Взагалі-то значна частка правди у словах дівчини була. Я б теж за неї хвилювалася у такій от ситуації, а може, і припхалася б зрання рятувати.

– Я радію, Мотю, дуже-предуже, довго ви там стирчите?

– Хвилин двадцять десь, а що?

Закусивши губу, замислилася. Що мені робити? Чекати, допоки чоловік прокинеться? Поклавши руку на серце, не могла сказати, що дуже цього хотіла. Всередині змішувалися сором, сумніви і щось ще, чого я й сама собі не могла пояснити. На жодне моє питання він не відповів. На полиці в нього каблучка лежить. Цілувати монохромний мене теж не хоче. Уявивши нашу ранкову зустріч, відчула, що нестримно червонію. Що я йому казатиму? Як це буде? Чи він, з якогось дива, знову вирішить, що я не дійду додому сама, проводить до дверей, а тоді поцілує і зникне назавжди?

– Ге-е-ей... – голос Моті повернув мене до реальності, – ти де там?

– Тут я, тут. Ви там почекайте, я до вас вийду.

– Вийдеш? – голос дівчини сповнився щирого подиву. – Тебе що, виганяють звідти?

– Та ні, я просто... просто не хочу... словом, я хочу піти так, щоб Богдан мене не побачив.

– Не зрозуміла?! – вибухнула Мотря. – Ти нам щось не сказала, що він...

– Нічого, Мотю, він взагалі нічого не зробив, і це... теж погано. Все, я відключаюся, нікуди не йдіть.

Нашвидкуруч склавши постіль, ковзнула у ванну і, знявши з сушарки сукню, швидко перевдягнулася. Моя сумочка лежала в коридорі на тумбі. З цього місця було видно монохромного на його широкому ліжку. На мить я відчула докори сумління: а як йому стане погано чи він втратить свідомість? З іншого боку, лікар же сказав, що все з ним добре буде.

Ковзнувши поглядом по темному дереву, помітила записник і ручку поряд.

Відірвавши клаптик паперу, написала кілька рядків:

«Дякую тобі за все. Сподіваюся, що тобі дуже скоро покращає.»

Завагавшись, я все-таки додала:

«З того, що я зрозуміла вчора, ми більше не побачимося. Прощавай.

                                                                                                       Зоряна»

Чи можна було назвати мій вчинок втечею?

Напевно.

Двері тихо клацнули за спиною, і я опинилася у під’їзді.

Що ж... вороття не було. Це точно. Можливо, я пошкодую, що вчинила саме так, але це станеться колись потім.

Одначе десь на середині шляху вниз (обрала сходи, не хотілося з кимось їхати у ліфті) раптово почула голос білявого і кликав він мене.

Зупинившись і прикривши очі, глибоко вдихнула, а потім побігла щодуху.

Отже, ясно одне – йому точно краще.

Вилетівши на вулицю, побачила Мотрю з Сашком і побігла до них.

– Ходімо-ходімо, – видихнула, наблизившись і вхопивши цих двох рятівників за руки.

– А куди ми так несемося? – поцікавилася подруга.

– Геть! Швидше, нумо! Мені здається, саме в цю мить, що я вчинила якесь ідіотство, а стане ще гірше, якщо Богдан таки мене дожене!

– А він що, біжить за тобою?! – зовсім очманіло мовила Мотя.

– Не знаю, але на сходах він мене гукав...

Хтозна, як довго ми не зупинялися, та коли це нарешті сталося, ніякого монохромного видно не було.

– Все, – Сашко гепнувся на лаву, відсапуючись. – Ви мене заганяли зрана. Спершу Мотя дзвонить о пів на шосту і слізно просить тебе врятувати, а тепер ми якийсь крос пробігли!

– Та чого ти ниєш, – хекала подруга, – ти он який міцний і здоровий, до качалки ходиш, там можна і сильніше загнатися...

– Я там не нервую, – не здавався Сашко, – а з вами посивіти можна. Що там за Богдан? І що з ним не так?

– Важко сказати, що з ним не так, – видихнула я, – от ти, якби поцілував дівчину, а потім розчинився у повітрі, а далі пішов би до нічного клубу, де вона буде... Це за умови, що вдома у тебе каблучка схована...

– Для тієї дівчини? – уточнив Сашко.

– Ти у нього кільце знайшла? – вигукнула Мотря.

– Не для тієї дівчини, тій дівчині, яку ти поцілував, невідомо для кого та каблучка.

– Значить, знайшла, – зробила висновок подруга.

– Може, воно й не моє, те кільце... – міркував Саша.