Розділ 26. Зоряна

Зупинившись в одвірку, кілька секунд спостерігала за вправними рухами чоловіка.

– Готова? – спитав він, не озираючись.

– Готова, але мені здається, що готувати мала я. Це ж не я втратила свідомість.

– Я люблю готувати і почуваюся пристойно, їсти теж хочу. Можеш дістати тарілки, отут, в шафі.

Наблизившись, відкрила дверцята.

– У тебе якась нездорова любов до чорного кольору... – протягнула, здивовано споглядаючи блискучий темний посуд.

– Ага, не заперечую. Це зручно.

– Припустимо, – неохоче погодилася. – А...

– Що «а»? – білявий озирнувся до мене й питально вигнув брови.

– А ти не міг би допомогти мені із волоссям, я ніяк не можу витягнути ці квіти...

Богдан глянув на мою зачіску, і кінчик його губ вигнувся.

– Авжеж, сідай, – він накрив сковорідку кришкою і кивнув у бік високого стільця.

Я сіла. Чоловік підійшов зовсім близько, і на мене війнуло його запахом. Чистий одяг, парфуми і щось гостре й пряне, не неприємне зовсім, а хоча... душ він уступив мені.

Довгі пальці обережно торкнулися мого волосся і серце закалатало в грудях у шаленому ритмі.

– Я намагатимусь не смикати, але у мене лише старший брат, сестер не було – косички я не заплітав, ну і не розплітав, звісно.

– Гадаю, що існує ще купа можливостей навчитися заплітати коси, – мовила я і мало не прикусила собі язика. Я що, в такий спосіб цікавлюся, чи нема у нього дівчини?

– Спр-а-а-а-вді? – хитро протягнув Богдан і продовжив: – От з тебе і почну.

– Я нічого такого не мала на увазі...

– І я теж, – чоловік весело мені підморгнув і зосередився на роботі.

Мотря б, певно, знову завела балаканину про хвилину кохання, але я дійсно відчувала щось особливе, ні на що несхоже, чарівне майже, кожного разу, як білявий схилявся трохи нижче, коли прочісував пасма пальцями, обережно тягнув вже трохи зів’ялу квітку. І коли на чорній стільниці з’явилася купка понівечених бутонів, я, немовби уві сні, потягнулася до чоловіка сама. Не знаю, не могла б це пояснити, мені просто забажалося відчути його губи на своїх. Утім, в лице війнуло прохолодною – Богдан відступив так різко, що хитнувся.

– От і все, – рівно вимовив він. – Закидай сукню у пралку і поїмо.

Відчуваючи нищівний сором за власний порив, я занадто різко зіскочила зі стільця і точно впала б, якби білявий не схопив мене за лікоть.

– Послухай, Зірко, – почав чоловік, і мені стало ще гірше. Я не хотіла нічого чути! Не хотіла!

– Не треба нічого казати, – прошепотіла.

– А я вважаю, що треба, – гнув своє монохромний, – бо ти надумаєш собі дурні якоїсь, ти – прекрасна, чудова, талановита дівчина...

– Але цілувати мене ти не хочеш! – випалила різко і забрала руку.

– Не хочу, – погодився він.

– Тоді навіщо ти цілував мене там, біля дверей моєї квартири, якщо я тобі не до вподоби! Навіщо прийшов до клубу?! – мене несло і я не могла зупинитися.

– Я не стримався тоді, це моя провина, але ми з тобою... Гадаю, що у тебе все життя попереду і тобі зустрінеться ще багато хлопців, можливо, музикантів, ви зможете творити разом.

– Дуже дякую за пояснення, – буркнула і, відвернувшись, схопила сукню й закинула її у пралку. Гудіння машини сповнило кухню. Мені стало трохи легше.

Навіщо я взагалі все це сказала? Одначе слова летючі, їх назад не повернеш, тож вирішила не шкодувати, принаймні, тепер точно знатиму, що у білявого до мене ніяких почуттів чи симпатій немає. Ну і нехай!

Їли ми мовчки, втім я все одно нагадала монохромному про ліки, а після Богдан повів мене до кімнати, яка найбільше нагадувала робочий кабінет, хіба що затишний. Книги на полицях, якісь фігурки, комп’ютер, крісла та канапа.

– Постелиш собі сама, якщо ти не проти, – проговорив чоловік, кивнувши у бік постільної білизни. – Я в душ і повішу твою сукню, а то відчуваю, що пігулки вже діяти почали, страшенно спати хочеться.

Я кивнула і Богдан вийшов, прикривши за собою двері.

Швидко застеливши канапу, роззирнулася і, немовби під навіюванням, пішла до книжкових полиць. Коли працюєш у крамниці, куди щодня хтось приносить і здає книги, звикаєш цікавитися будь-якою літературою.

Полиці монохромного, здавалося, могли повідати мені більше, ніж він сам. Тяжіння до пригод і подорожей, віра у те, що ми не єдині у всесвіті, магія... і печаль цілого світу у золотистих корінцях класики.

За склом стояли фігурки і статуетки, я знала лише Відьмака, певно, всі інші з якихось ігор.

На верхній полиці шафи я побачила сріблясті тиснені літери: «Нескінченна історія».

Я любила цю книгу ще з дитинства. Ставши навпочіпки, потягнулася і, вхопивши корінець, витягнула. Щось тихо стукнуло і я навіть злякатися встигла. Застигнувши, прислухалася, але звук не повторився.

Книга виявилася великою, з купою ілюстрацій. Я колись дивилася фільм, старий, ще з вісімдесятих, а може його і раніше зняли, але тоді нормальних спецефектів не було, тож, відверто кажучи, кіно вийшло на двійку – дивитися можна лише затятим фанатам. Я все мріяла, що його перезнімуть і можна буде насолодитися історією.

Погортавши сторінки, вирішила поставити книжку на місце.

Спочатку все добре було, а потім неначе щось застрягло.

Не розуміючи в чому проблема, спробувала натиснути сильніше, але нічого не змінилося.

Кликати Богдана не хотілося, тому, роззирнувшись, побачила стілець і, поставивши біля шафи, вилізла на нього. Спершу нічого не розгледіла, а потім помітила щось невелике й темне. Саме ця штукенція і не давала мені просунути книгу.

Потягнувшись, схопила предмет. На мить завагалася, чи варто просто посунути, може, дістати?

Цікавість перемогла.

На моїй долоні лежала коробочка. Дорога навіть на вигляд. Мені теж дарували прикраси, але ніколи в таких футлярах. Незвичний відтінок блакитного щось зачепив в моїй пам’яті. Зверху красувався напис: «I will always love you». Ну, пісня тобі прямо!