Розділ 14. Богдан

Голова розколювалася. Це я відчував навіть крізь сон, що, хоч і дуже охоче прийняв мене у свої обійми, як тільки я дістався ліжка, але був неспокійним і зовсім не приніс відпочинку.

Треба було бити ту горилу кулаком, а не довбешкою своєю... З іншого боку... зламати ніс – завжди хороша ідея, руки ламаються легше.

Перевернувшись на живіт, глухо застогнав. Круговерть, здавалося, запанувала не тільки в моїй голові, а й у всьому тілі, викликаючи відчуття невагомості й... нудоти.

Нарешті розліпивши повіки, втупився незмигним поглядом у вікно. Темні штори пропускали рівно стільки світла, щоб було зрозуміло – вже давно не ранок. Добре, хоч до офісу не треба.

Змусивши себе піднятися, поплентався до ванни.

Освітлення спрацювало, як і повсякчас, автоматично, але замість того, щоб зрадіти благам цивілізації, я лише сильніше стиснув зуби і зіщулився. Очі, як виявилося, теж боліли.

Ну і хрін з цим усім.

Стягнувши з себе одяг, ступив у душову кабіну і навпомацки натиснув на гладку панель. Холодна вода полилася зверху, змушуючи тіло напружитися, а свідомість кінець кінцем запрацювати на повну.

Я завжди любив холодний душ. Бадьорить, допомагає зібратися.

Не знаю, як довго я стояв під пружними струменями, та коли вийшов, шкіра горіла.

У дзеркалі картина була не краща за моє самопочуття – на чолі навколо подряпини розповзався червоно-фіолетовий синець, що тягнувся до скроні й додавав тіней під лівим оком, словом, краса!

На мить задумавшись, чи не варто мені дійсно до лікарні податися, дійшов висновку, що ні. Свого часу бувало і гірше, якби це був струс чи щось серйозне – я б уже з ночі обіймав білого друга. Хоча він у мене чорний, як і все у ванні.

«Довбень монохромний...» – несподівано зазвучав голос Зірки-Зоряни у моїй голові.

Т-а-а-а-к... І тут дівчина мала рацію. Уся моя квартира була декорована відтінками сірого і чорного. Шафа забита майже однаковим одягом тих самих барв.

Чому? Тому що так зручно. І швидко. Нема чого обирати, нема чого прикрашати.

У мене чорна машина, чорні блискучі черевики, чорні краватки, до чорноти темні окуляри.

Одначе і у моїй берлозі ще кілька років тому прекрасно собі існували спалахи яскравих кольорів. Утім, думати про минуле бажання не було жодного, а от про майбутню співачку – хоч греблю гати.

Натягнувши домашні штани, пішов на кухню. Попри все, їсти хотілося, а це завжди добрий знак.

Нічого особливого у холодильнику не знайшлося, лише мій стандартний набір: яйця, овочі, сир, м’ясо. Найчастіше готую сам, іноді щось замовляю, але, чесне слово, хоч руку мені ріж, ніколи не зможу зрозуміти людей, що увесь час їдять десь по рестораціях і кав’ярнях – вдома воно мені якось смачніше... і здоровіше.

Діставши кілька яєць, помідори і бекон, заходився робити сніданок. Вже хвилин за десять по всій кухні розповзався аромат кави, а на сковорідці все аж шкварчало. Не втримавшись, запхав у рота шматок вогняного бекону. Воно, звісно, гаряче, але страшенно смачно.

Вимкнувши плиту і накривши сковорідку кришкою, щоб жовтки затягнуло білим, як я люблю, потягнувся до телефону.

Було дещо, що мене непокоїло, окрім того, що я поцілував майже незнайому дівчину, добряче молодшу від мене до того ж, хоча зовсім і не збирався.

Мене непокоїла її безпека. Коли їхав у таксі додому, відкрив вікно і коньяк вивітрився з мене остаточно, а от думки про те, що ті троє з-за кута (себто з машини) опинилися там не просто так і чекали саме на чорняву, все крутилися і крутилися в моїй голові. Певно, саме тому я намертво запам’ятав номер авто.

Прогорнувши список до потрібного імені, включив гучний зв’язок і якийсь час слухав рівні гудки.

– Ти у справах чи просто язиком потерти? – почувся голос Ореста Митька. – Я чого так в лоба питаю, у мене тут виклик до начальства, нам усім, здається, пістона вставляти будуть.

– Це у вас щодня, – відповів я, мимохіть пирхнувши. – Якщо двома словами: мені потрібно пробити номер машини.

– Це вже цілих п’ять слів, але добре, скинь. Тобі горить?

– Аж палає, – я машинально провів рукою вздовж волосся і миттєво скривився, синець таки болів.

– Будеш винен, – відповів Орест перед тим, як з динаміка долинув шум, громоподібний голос його начальника, а далі все – тиша.

Швидко надіславши  чоловікові повідомлення, замислився.

Взагалі-то, Митько належав до того рідкісного типу людей, що примудрялися і на пальму влізти, і дупу собі при цьому не обдерти. Чоловік працював у СБУ і був до певної міри чесним, до певного ступеня корисним (не за “дякую”, звісно) і гнучким, як цирковий акробат, у спілкуванні. Чудові якості, якщо років через десять ти плануєш посісти якусь високу посаду.

Я познайомився з Орестом через начальника охорони нашої компанії – вони приятелювали.

Не так, щоб я кожен день звертався до Митька, але час від часу, коли потрібно було переконатися, що за людиною не тягнеться якась кримінальщина чи ще щось набагато гірше, чоловік ставав у пригоді.

Чого душею кривити, багато зв’язків дісталися нам з братом від тата, але нові корисні знайомства я заводив і сам. Чому і навіщо? Покоління змінюються, люди старіють, на їхнє місце приходять молодші, от і вся правда, багато друзів мого батька вже повиходили на пенсію.

Поївши і випивши каву, нарешті відчув, що почуваюся майже пристойно.

Постукавши пальцями по блискучій темній стільниці, глянув на екран телефону.

Була і ще одна обставина, яку б не завадило перевірити.

Як там Зірка сказала, називається той гурт?

Дикі кабани?

Ні, точно ні.

Хто ще може бути диким? Та пів лісу й океану насправді, а у них щось з тої серії.

Корови... кози... олені... кити...

Нахмурившись, кілька разів торкнувся екрану.

Якщо ці співуни не збрехали, то їхні співи точно десь знайдуться. Чи то в Інсті...

У мене зазвичай не було так уже й багато часу, щоб бездумно гортати соціальні мережі (та й бажання, якщо чесно), але акаунти у мене були.