Розділ 10. Зоряна

– Ну, чорнява, ну молодець! – Вигукнув кучерявий. – Я ж сказав, що вона мені ще там сподобалась найбільше.

– Тобі кожного тижня нова подобається, Персе, – почувся голос з тіні. – Співаєш непогано, але сама розумієш, нам час потрібен, щоб вирішити. Без образ.

– Без образ, – повторила я, відступаючи від мікрофона, бо вийшло занадто голосно.

– Якщо ми тобі таки подзвонимо, будь готова до реальної роботи, у студії і все таке. Студійний час дорогий.

– Звісно, – кивнула.

– То що, чорнява, підвезти тебе? – запропонував Артем, він же Перс.

– Ні, дякую. – Заперечно хитнула головою.

– Ну, наполягати не буду. – Мені видалося, що хлопець насупився.

З-за столу долетів сміх.

– Що, Персе, не клюнула рибка? Ми серйозно пропонуємо... еее... Зоряно, – хлопець явно прочитав моє ім’я з аркушу, – ми не маніяки. Тільки треба буде почекати, доки апаратуру зберемо, десь пів години.

– Дякую, але я краще на автобус піду, допоки ще не дуже пізно.

– Автобус... значить, хлопця нема, – майже весело протягнув кучерявий.

– Та ну тебе! – пробурмотіла я і направилась до дверей.

– Ти там не вийдеш, – зупинив мене хлопець, – зліва двері – пройдеш коридором і направо – опинишся з іншого боку будівлі, а там два кроки до зупинки. Бувай, чорнява Зірка, гадаю, ще побачимось.

– Бувай, кучерявий! – помахала хлопу рукою і пішла до дверей.

Опинившись у слабо осяяному довгому коридорі вже почала сумніватися: чи не повернутися мені назад і прийняти пропозицію?

Щоб хоч якось заспокоїтись, дістала з рюкзака балончик і рушила вздовж старого лінолеуму, що повсякчас противно квакав.

Хоч фільм жахів знімай. Тиша, нікого і скрип цей моторошний, кілька пустих авдиторій, серце зайшлося, бо мені дуже невчасно згадався вельмишановний Пенні... Вайз.

Так і чула оце: попливеш і ти! Ха-ха-ха!

Ще тільки не вистачало, щоб, повільно пливучи у темноті, прямо переді мною з’явилася червона повітряна кулька...

Одначе, звісно, нічого подібного не сталося і я, розслабившись, швидко наблизилась до виходу, штовхнула двері й, на мить застигнувши на ґанку, вдихнула на повні груди.

Тут-то і сталося щось насправді страшне.

Хтось схопив мене зі спини і, затиснувши рота смердючою ганчіркою, підняв у повітря й кудись потягнув.

Мене охопила паніка такої сили, що я не дуже добре розуміла, що хочу чи можу зробити.

Я спиною вчувала, що тримає мене чоловік і здоровий до того ж, його руки, немов з металу, тиснули мені на горло і живіт.

Невже це цей ненормальний, якого я залила перцем?

Ні, не може бути...

Ніяк не може бути, я чомусь відчувала, що білявий на таке не здатен.

Смикнувшись всім тілом, спробувала наступити нападнику на ногу гострим підбором, але виродок , відірвавши мене від землі, перехопив так, що тепер я безпомічно, наче дерев’яна маріонетка на ниточках, повиснула на ньому.

Я пручалась скільки могла, мугикала, бо кричати в ганчірку не виходило, намагалася, але виходив лише придушений писк.

На мене накочувала істерика. Сльози самі собою покотилися з очей. Від жаху, від безвиході.

Чому я не приснула балончиком назад одразу? І де взагалі той балончик?

Я перебувала в такому стані, що навіть не одразу усвідомила, що чоловік схопив мене так, щоб я не могла руками ворушити.

З останніх сил брикнулася, але несподівано ситуація змінилася.

Я скоріше почула, ніж побачила (побачити щось, окрім темного неба було неможливо), як клацнули двері авто, а слідом за цим я полетіла на шкіряне сидіння.

Надія розквітла й одразу ж згасла, бо всередині сидів ще один мужлай. Він охопив ручищем мою шию і притиснув до себе.

– Будеш смикатись, придушу, второпала?

Я не второпала. Голос був хрипким, противним, різким. Мені хотілося видряпати чоловіку очі, хотілося кричати, кликати на допомогу.

Я не дурна й новини читаю, з таких машин ще живими не вибирались, а якщо таке траплялося – ціна була страшною. Завжди.

Навіть крізь смердючу тканину я відчувала важкий запах курива й чоловічого поту.

Ричання двигуна подіяло на мене, як удар струмом, холодний піт виступив на чолі.

Якимось неймовірним чином вивернувшись з хватки мужлая, зуміла виплюнути ганчірку і щосили заверещати.

Авто рвонуло з місця, а мені на голову накинули щось щільне й цупке.

Гудіння двигуна сповнило салон, машина набирала швидкість. Певно, вони хотіли забратися хутко, що й не дивно було.

Мені стало зле до того ступеня, що здавалося, от-от виверне, подумки я почала молитися.

«Господи, прошу, молю тебе, будь ласка, допоможи...! Благаю!»

Ці слова кружляли і кружляли моєю свідомістю, а потім почувся різкий, гучний звук. Я не могла зрозуміти, що відбувається, лише відчула, як авто гальмує. Мене спершу відкинуло на спинку сидіння, а тоді я полетіла вперед.

Салон сповнився такої відбірної лайки, що у мене, за інших звісно обставин, вуха в’янути б почали.

– Дівку тримай, я розберуся!

Той, хто пішов розбиратись, гупнув дверцятами, а його напарник-імбецил, почав піднімати мене з підлоги, бо там я вочевидь і лежала.

Утім, чоловік зненацька випустим мене зі своїх металевих «обіймів» і, видавши соромітний текст, теж вискочив з машини.

Отримавши нарешті свободу, стягнула жахливе рядно, що виявилось якимось незрозумілим мішком і вдихнула на повні груди.

«Тікати! Тікати! Бігти геть!» – билося в моїй голові.

Водій, як виявилось, теж полишив своє місце, тож затамувавши подих, я торкнулася дверей – не заблоковані!

Я певно перебувала в такому шоку, що навіть і не глянула туди, звідки неслися глухі звуки ударів, а почувши постріл, взагалі втратила здатність мислити тверезо, просто неслась, куди ноги повертали, аж допоки сильні чоловічі руки не охопили мою талію вже другий раз за один вечір.

Щоправда, цього разу я не відчула тиску чи бажання зробити боляче, та й ганчірки в рота не отримала. Проте все одно скрикнула і почала щосили вириватися.