Розділ 12. Зоряна

Кліпнувши очима у намаганні позбутися мани, вирішила гордо промовчати.

– То як пройшло твоє прослуховування? – спитав Богдан, повернувши праворуч. Це мене трохи нашорошило, невже він дійсно знає, що тут є якась цілодобова крамниця?

– Це Герман тобі сказав?

– Герман?

– Охоронець.

– Тоді, так. Але я не дуже дотичний до світу мистецтва і музики, тож, що таке бека не знаю.

– Бек-вокалістка, – пояснила я, – підспівувати треба.

– І ти хочеш підспівувати? З того, що я почув у Пантері, тобі краще співати самій.

– Можливо. Але... щоб співати самій багато чого треба, не можна просто вийти на сцену і отримати мегапопулярність.

– А що ж тоді потрібно?

– Щоб хтось писав для тебе музику, тексти, я, на жаль, цього не роблю, якось не моє, я здатна прожити пісню, вкласти в неї душу, але я не композиторка і не поетеса. Та багато ще чого треба, а бути бекою для початку не так вже й погано, є шанс, що тебе хтось помітить.

– Хм... якось все складно. Хто там був, на тому прослуховуванні?

– Чого це тебе так цікавить?

Чоловік стенув плечима.

– Ну, гаразд. Там була група. Хлопці. Я сама їх ніколи не чула, але дівчата сказали, що називаються вони “Дикі коні”, і доволі популярні у ТікТок. Це плюс.

– І що вони тобі сказали?

– Що зателефонують, якщо я їм підійду.

– “Дикі коні”, значить... – протягнув білявий задумливо і від його тону у мене сироти на шкірі виступили.

Я вже хотіла спитати, чи не вважає він, що хлопці якось пов’язані з тим, що сталося, та повернувши ліворуч, ми опинилися навпроти великої крамниці. Блискуча скляна вітрина злегка сяяла, утім всередині було темно, та й на дверях висіла табличка «Зачинено».

– Ну, я ж сказала! Ніхто не стане продавати то... – я замовкла на півслові, бо чоловік, витягнувши з кишені телефон, кілька разів тицьнув по екрану, а тоді почулися одноманітні гудки.

– Хало, фройнде! – бадьорий голос  зазвучав з динаміка.

– Привіт, Алексе, скажи мені, що ти ще не пішов додому.

– Не пішов, ти ж знаєш, сьогодні субота – день, коли треба перевірити, щоб все сходилось за продажами. А ти що хотів, випити і посидіти? Якщо так, я не проти, бо в очах вже цифри миготять.

– Я б з радістю, але мені потрібно дещо інше, продай телефон, га? Я тут внизу стою.

– Нафіга тобі телефон посеред... ну ще не ніч, та все ж таки. Мені не шкода, проте... щось сталося чи як?

– Нормально все, телефон потрібен не мені, а одній майбутній зірці. Зі мною тут дівчина.

– Твоя? – в голосі з’явилися аж занадто гострі нотки цікавості.

– Важко сказати, – відповів білявий і я красномовно вигнула брови, – хоча... з виразу її обличчя, бачу, що я їй до вподоби, тому шанси у тебе мізерні.

– Але ж не нульові, – заіржав динамік. – О-о-о-о, я вас у камеру бачу, моя повага, Бодю. Все, зара спущуся.

– І нічого ти мені не до вподоби, – зашипіла я.

– Тим гірше для тебе, бо цілувати мене все одно доведеться, – підморгнувши, чоловік зробив галантний жест рукою, запрошуючи мене підійти ближче до скляних дверей.

Всередині загорілося кілька ламп, а слідом з’явився... м-м-м... от складно було б визначити, як правильно назвати це створіння. Хлопець? Молодий чоловік? Чолов’яга?

Та хтозна, бо виглядав він так, наче випав прямо з машини часу, а та щойно повернулася з рок-концерту вісімдесятих. На джинсах персонажа було дірок і ниток стільки, що хоч макарони ціди, футболка з написом «I wanna rock!», у рудому волоссі чорна бандана, це я вже мовчу про кількість металу на пальцях і татуювання на щоці. Словом, екземпляр.

– Заходьте, не бійтеся, виходьте – не плачте, – вимовив цей рокер, прочинивши двері. – Я – Алекс.

– А я... – почала, але білявий вклинився, одночасно притримавши мене, бо я зовсім не помітила невелику сходинку.

– Це зірка Зоряна, і їй потрібен телефон, щоб співати і танцювати.

– Я тобі зараз потанцюю! – зашипіла, озирнувшись.

– Бачу, ти їй дійсно до смаку, – гиготнув Алекс, а тоді, ковзнувши поглядом по обличчю Богдана, нахмурився. – Що з лицем?

– Та нічого такого, – незворушно відповів чоловік.

– Це типу ти йшов, хтось вийшов назустріч, ти змахнув кулаком, вони теж змахнули...

– Вони лягли, а я пішов далі. Мені би вмитися і щось від голови.

– Гільйотину? – ввічливо запропонував Алекс, вказуючи мені на крісло за прилавком.

– Не так радикально, можна просто таблетку.

– Та нема у мене хімії, ти ж знаєш, Бодю, можу запропонувати коньяку, чудово допомагає.

– Годиться, – кивнув білявий і попрямував углиб крамниці.

– Ви... Ви ж не збираєтеся...

– Ти. Давай на ти.

– Добре. Ти ж не збираєшся давати йому коньяк? – спитала я.

– Збираюся звісно, – радісно сповістив Алекс і поліз до білої невеликої шафи.

– Але ж... не можна!

– Чого б це? – щиро здивувася мій співрозмовник, навіть про свої маніпуляції забувши.

– Йому до лікарні треба! Він врізав мужику, такому здоровому, чолом в ніс!

– Фігня, – рокер знову занурився у шафку й загримів склянками.

– Як це, фігня?

– Хто їде до лікарні через якусь там ґулю на лобі? Я тебе дуже прошу, Бодя знає, як бити, ну, трохи крові, таке трапляється, не переживай, його макітрою можна стіни пробивати. Тобі, до речі, який телефон треба?

– Ніякий... – отетеріло пролебеділа я.

– Хм-м-м... а ти вибаглива. Щоб співти і танцювати... є у мене хороший, як раз нещодавно приїхала ця модель, камера – супер, краще ніж на Айфоні, чи ти з секти?

– Якої секти? – кліпнула очима.

– Свідків Стіва Джобса?

– Кого?!

– Чому вас тільки в школі вчать, зеленороті, ідейний лідер айфоністів, сам ніфіга не робив, зате класно розповідати вмів. Якщо про нього не чула, значить, не з секти свідків останньої моделі Айфона.

– Ну, власне кажучи, я тепер щось про нього пригадала, такий в джинсах і светрі, в окулярах?