Розділ 11. Зоряна

Я закричала одночасно з тим, як та горила наблизилась до мого озерного знайомця.

Але той, видавалося, абсолютно не здивувався. Я гадала, він йому теж битою вріже, але чоловік, згрупувавшись і охопивши лису голову вільною рукою, гепнув здорованя чолом прямо в ніс.

Чоловік, «затанцювавши» на місці, полетів на землю, а блондин, роззирнувшись, кілька хвилин роздивлявся машину, ніби бажаючи щось запам’ятати й, наостанок пнувши одного з гевалів ногою, попрямував до мене.

Бита полетіла на заднє сидіння, а сам білявий всівся за кермо.

Двигун заспівав і чоловік спершу здав назад, а потім, різко викрутивши кермо, понісся вперед.

Я бачила у дзеркалі заднього виду, як віддаляється від мене жахлива картина. Розуміння, як же мені насправді пощастило, ще не накрило нестримною хвилею.

Зате руки почали тремтіти, та й зуби зненацька застукотіли, наче на вулиці не травень пах теплом і травами, а стояла глибока, морозна зима.

Я якось відсторонено звернула увагу на те, що капот злегка вигнуло.

Ну, звісно! Той звук! Видно, чоловік виїхав напереріз цим покидькам!

Повернувши голову, у напівтемряві салону вихопила кров, що тонкою цівкою стікала з вилиці білявого на шию і певно вже просякла чорну сорочку.

– Я... – почала, і замовкла, бо не знала, як саме виразити чоловікові свою вдячність. Просте “дякую” видавалося блідим, несправжнім, таким, що не могло вмістити мої емоції. – Ти мене врятував... – видихнула тихо, охопивши себе за плечі в намаганні зупинити тремтіння.

– Так і є. Де ти живеш?

– У тебе кров, – бовкнула, ігноруючи питання, – тобі до лікарні треба.

– Не треба, я ще тільки через ґулю на лобі до лікарні не їздив. Адресу свою кажи.

– Вулиця циркова тринадцять*, – здалася.

Чоловік, на мить відірвавши погляд від дороги, глянув на мене недовірливо, я бачила, як смикнулися його губи, білі міцні зуби зблиснули, та я не могла бути певна, що він дійсно усміхався.

– Циркачка, що живе на цирковій тринадцять, – повільно проговорив він.

– Я не циркачка.

– А хто ж тоді?

– Я вчуся на акторському.

– І це, звісно, були проби в якесь супервідоме кіно, після якого тебе зустріли дуже милі хлопці, щоб продовжити обговорення сценарію.

– Ні! Нічого такого! Я вперше у житті бачила цих здоровил! Можна сказати, що й не бачила, бо складно щось розгледіти з мішком на голові.

– Нехай так. На якого біса ти взагалі туди приперлася в такий час і в такому вигляді?

– Я побачила оголошення про...

– О, все, далі можеш не пояснювати, не тільки циркачка, а ще й без клепки в голові.

– Я ж сказала, що не циркачка!

– А могла б цілу ніч їм фокуси показувати! – гиркнув білявий, вчепившись у кермо так, що аж пальці побіліли.

– Послухай, я дуже вдячна тобі, справді, але ж... ти мені не батько і не хлопець...

– На їхньому місці я б тобі як слід надавав по гузиці, щоб не швендяла невідомо де. Чому з собою хоча б подружку не взяла? Ви ж, дівчата, так зазвичай робите.

– Не змогла моя подружка сьогодні зі мною піти!

– Припустимо. А як ти збиралася назад їхати?

– А це що, допит?!

– Ні, це просте питання. Коли ти вийшла, автобуси вже не ходили, ти збиралася свиснути коня?

– Таксі викликати!

– Та що ти кажеш, наскільки мені відомо, таксі викликають заздалегідь, щоб вийти, а карета вже подана і Попелюшка раз – і в безпеці.

– Я б так і зробила! Обов’язково! Якби не ти!

– Я?! А я то тут до чого?!

– До того, що через тебе здох мій телефон, я тепер, наче печерна людина, можу передавати сигнал лише азбукою Морзе!

Чоловік мовчки дивився на дорогу, але я бачила, як заходили жовна у нього під шкірою.

– Ну, чого мовчиш, вже не такий розумний? І взагалі, я сама можу вирішувати, як мені виглядати, куди мені ходити і...

Я не договорила, тому що несподівано почувся якийсь глухий звук з-під капоту машини.

Повернувши кермо, чоловік з’їхав на узбіччя.

Він заглушив двигун, кілька хвилин почекав і повернув ключ. Нічого. Ані звуку.

– Все, приїхали, – вимовив блондин рівно, відстібаючи ремінь безпеки.

– Як... приїхали? – я вигнула брови.

– Машина заглухла.

– А хіба... ти не можеш щось там подивитись, покрутити... не знаю.

Чоловік повернувся до мене лицем і смикнув вже мій ремінь.

– Всі такі прогресивні навколо, мультиварки там винайшли, посудомийки, а від чоловіка все ще очікують вміння колупалися у двигуні. Це не моя робота, я можу викликати автосервіс, а ще роздати нехорошим хлопцям стусанів, на тому все. Отже, зараз доведеться трохи пройтися.

– Навіщо йти, ти ж сам про таксі казав!

– Побачиш. Все, вилізай.

Я розгублено озирнулася і мій погляд зачепився за величезний букет ніжно-рожевих квітів на задньому сидінні. Взагалі-то, тепер я усвідомила, що пахло в салоні добре не тільки через парфуми чоловіка й пахучку, що бовталася на ниточці на дзеркалі заднього виду, все перебивав квітковий аромат.

– Що це за квіти? – спитала раніше, аніж встигла подумати, що таке питання може бути недоречне.

– Подобаються? – питанням на питання відповів білявий.

– Ну... вони гарні і такий букет... великий.

– Так от, купив для однієї і циркачки, думав подарувати, щоб перепросити за те, що мало не втопив її в озері, але... виникли інші цікаві заняття. Якщо хочеш квіти – забирай.

– Ти що... – я зіщулила очі від неприємної здогадки, – ти слідкував за мною?

– Це як подивитися. Я пішов з друзями до ресторану, а там ти, співаєш. Хотів підійти ближче, щоб запевнитись, але до зірки наближатися заборонено. Такі от справи.

– Але ж ти якось опинився біля тієї будівлі!

– Ну, з цього приводу ти повинна несамовито радіти, – відрізав блондин.

– Я і радію, чесне слово, просто, виходить, ти їхав за мною! Ти дійсно слідкував! Наче... наче сталкер!