Розділ 10. Зоряна

– Ну, чорнява, ну молодець! – вигукнув кучерявий. – Я ж сказав, що вона мені ще там сподобалася найбільше.
– Тобі кожного тижня нова подобається, Персе, – почувся голос з тіні. – Співаєш непогано, але сама розумієш, нам час потрібен, щоб вирішити. Без образ.
– Без образ, – повторила я, відступаючи від мікрофона, бо вийшло занадто голосно.
– Якщо ми тобі таки подзвонимо, будь готова до реальної роботи, у студії і все таке. Студійний час дорогий.
– Звісно, – кивнула.
– То що, чорнява, підвезти тебе? – запропонував Стасік, він же Перс.
– Ні, дякую, – заперечно хитнула головою.
– Ну, наполягати не буду, – мені видалося, що хлопець насупився.
З-за столу долетів сміх.
– Що, Персе, не клюнула рибка? Ми серйозно пропонуємо... еее... Зоряно, – незнайомець явно прочитав моє ім’я з аркуша, – ми не маніяки. Тільки треба буде почекати, доки апаратуру зберемо, десь пів години.
– Дякую, але я краще на автобус піду, допоки ще не дуже пізно.
– Автобус... значить, хлопця нема, – майже весело протягнув кучерявий.
– Та ну тебе! – пробурмотіла я і направилася до дверей.
– Ти там не вийдеш, – зупинив мене хлопець, – зліва двері – пройдеш коридором і направо – опинишся з іншого боку будівлі, а там два кроки до зупинки. Бувай, чорнява Зірка, гадаю, ще побачимось.
– Бувай, кучерявий! – помахала хлопу рукою і пішла до дверей.

Опинившись у слабо осяяному довгому коридорі, вже почала сумніватися: чи не повернутися мені назад і прийняти пропозицію?

Щоб хоч якось заспокоїтися, дістала з рюкзака балончик і рушила вздовж старого лінолеуму, що повсякчас противно квакав.

Хоч фільм жахів знімай. Тиша, нікого і скрип цей моторошний, кілька пустих аудиторій, серце зайшлося, бо мені дуже невчасно згадався вельмишановний Пеннівайз.

Так і чула оце: попливеш і ти! Ха-ха-ха!

Ще тільки не вистачало, щоб повільно пливучи у темноті прямо переді мною з’явилася червона повітряна кулька...

Одначе, звісно, нічого подібного не сталося і я, розслабившись, швидко наблизилася до виходу, штовхнула двері й на мить, застигнувши на ґанку, вдихнула на повні груди.

Отут і сталося щось насправді страшне.

Хтось схопив мене зі спини і, затиснувши рота смердючою ганчіркою, підняв у повітря й кудись потягнув.

Мене охопила паніка такої сили, що я не дуже добре розуміла, що хочу чи можу зробити.

Я спиною відчувала, що тримає мене чоловік і здоровий до того ж, його руки, немов із металу, тиснули мені на горло і живіт.

Невже це цей ненормальний, якого я залила перцем?

Ні, не може бути...

Ніяк не може бути, я чомусь відчувала, що чоловік на таке не здатен.

Смикнувшись всім тілом, спробувала наступити нападнику на ногу гострим підбором, але виродок, відірвавши мене від землі, перехопив так, що тепер я безпомічно, наче дерев’яна маріонетка на ниточках, повисла на ньому.

Я пручалася скільки могла, мугикала, бо кричати в ганчірку не виходило, намагалася, але виходив лише придушений писк.

На мене накочувала істерика. Сльози самі по собі покотилися з очей. Від жаху, від безвиході.

Чому я не бризнула балончиком назад одразу? І де взагалі той балончик?

Я перебувала в такому стані, що навіть не одразу усвідомила, що чоловік схопив мене так, щоб я не могла руками ворушити.

З останніх сил брикнулася, але несподівано ситуація змінилася.

Я радше почула, ніж побачила (побачити щось, окрім темного неба, було неможливо), як клацнули двері авто, а слідом за цим я полетіла на шкіряне сидіння.

Надія розквітла й одразу ж згасла, бо всередині сидів ще один мужлай. Він охопив ручищем мою шию і притиснув до себе.

– Будеш смикатися, придушу, зрозуміла?

Я не зрозуміла. Голос був хрипким, противним, різким. Мені хотілося видряпати чоловікові очі, хотілося кричати, кликати на допомогу.

Я не дурна й новини читаю, з таких машин ще живими не вибиралися, а якщо таке траплялося – ціна була страшною. Завжди.

Навіть крізь смердючу тканину я відчувала важкий запах курива й чоловічого поту.

Ричання двигуна подіяло на мене, як удар струмом, холодний піт виступив на чолі.

Якимось неймовірним чином вивернувшись з хватки мужлая, зуміла виплюнути ганчірку і щосили заверещати.

Авто рвонуло з місця, а мені на голову накинули щось щільне й цупке.

Гудіння двигуна сповнило салон, машина набирала швидкість. Певно, вони хотіли забратися хутко, що й не дивно було.

Мені стало зле до того ступеня, що здавалося, от-от виверне, подумки я почала молитися.

«Господи, прошу, молю тебе, будь ласка, допоможи...! Благаю!»

Ці слова кружляли і кружляли моєю свідомістю, а потім почувся різкий, гучний звук. Я не могла зрозуміти, що відбувається, лише відчула, як авто гальмує. Мене спершу відкинуло на спинку сидіння, а тоді я полетіла вперед.

Салон сповнився такої відбірної лайки, що у мене, за інших звісно обставин, вуха б почали в’янути.

– Дівку тримай, я розберуся!

Той, хто пішов розбиратися, гупнув дверцятами, а його напарник-імбецил почав піднімати мене з підлоги, бо там я вочевидь і лежала.

Утім, чоловік зненацька випустив мене зі своїх металевих «обіймів» і, видавши звивисту лайку, теж вискочив з машини.

Отримавши нарешті свободу, стягнула жахливе рядно, що виявилося якимось незрозумілим мішком, і вдихнула на повні груди.

«Тікати! Тікати! Бігти геть!» – билося в моїй голові.

Водій, як виявилося, теж полишив своє місце, тож затамувавши подих, я торкнулася дверцят – не заблоковані!

Я, певно, перебувала в такому шоку, що навіть і не глянула туди, звідки неслися глухі звуки ударів, а почувши постріл, взагалі втратила здатність мислити тверезо, просто неслася, куди ноги повертали, аж поки сильні чоловічі руки не охопили мою талію вже вдруге за один вечір.

Щоправда, цього разу я не відчула тиску чи бажання зробити боляче, та й ганчірки до рота не отримала. Проте все одно скрикнула і почала щосили вириватися.