Розділ 9. Зоряна

Чим ближче я підходила до потрібної будівлі, тим більше мені кортіло повернути назад, сісти на автобус і поїхати геть.

Якось тут глухо було, пияки горланили мені услід і я вже тисячу разів пошкодувала, що з такою неймовірною швидкістю вилетіла з роботи. Піджак навіть забула.

А все через нього.

Я б руку на відсіч віддала, що сьогодні перед сценою той синьоокий був.

Герман його зупинив, але це стандартна історія.

Герман і замовлення на пісні приймає, клієнтів заспокоює, це його прямий обов’язок.

Така пересторога виникла не сама собою, а після того, як особливо «веселі» відвідувачі розтрощили сцену, бо їм не сподобалось виконання пісні. Це сталося ще до того як я почала працювати у «Чорній Пантері».

Звісно, через яскраве світло видно не дуже, але я була певна – то він.

Навіщо прийшов? Просто так? Збіг? Чи шукав мене?

А якщо шукав, то для чого?

Знову ту шалену пропозицію зробити?

Може, він вирішив на мене заяву написати за той перець в обличчя?

Здоровань начебто не схожий на занадто чутливого, та все ж. Я тоді, здається, палицю перегнула.

І ще одне. Усю дорогу сюди не могла позбавитись відчуття, наче хтось за мною пильнує.

І коли в автобусі сиділа, і потім, коли вийшла.

Озирнувшись, знову глянула на авто, що повільно котилася вздовж дороги.

А що, як це він?

Чи ця сама машина була тоді біля академії? Визначити я б не змогла, бо абсолютно не знаюся на марках. Там була іномарка, тут теж іномарка. На тому все. Чорне тоноване скло задачу не спрощувало.

Зробивши ще кілька кроків, на мить зупинилася, бо на мене найшов страх.

Може, Мотря і мала рацію.

Що це за прослуховування таке? Будівля темна практично, окрім вікон на першому поверсі.

Прикусивши губу, роззирнулася і тоді вже побачила дівчат.

Ну, слава мажорним акордам, я не буду сама! Це найголовніше!

«Ти боягузка, Зоряно! Позорисько такою бути!» – подумки насварила сама себе і, підступивши до строкатої компанії, запитала:

– Привіт, а ви теж на прослуховування?

Білявка у червоній сукні, обдивившись мене з голови до ніг, випустила сірий дим крізь ніздрі й хмикнувши, заговорила:

– І тобі не сумувати. Ні, ми тут з дівчатами просто так стоїмо, для краси, бо райончик так собі, вирішили його собою прикрасити.

Я вже відкрила рота, щоб повідомити дівчині, що нікотин ще нікого до добра не доводив, а їй, вочевидь, вже трохи вплинув на мізки, коли вклинилась її подружка (принаймні так мені видалося):

– Ой, Марія сьогодні не в гуморі, гризе не тільки тебе, – брюнетка зневажливо змахнула рукою, – що ще тут можна робити, сама подумай, га? І до речі, гризтися нам тут всім не обов’язково, я краєм вуха чула, що хлопцям потрібно декілька бек-вокалісток.

– Хлопцям? – я вигнула брови.

– Тю, ти що навіть не знаєш до кого прийшла на прослуховування? – здивувалася моя співрозмовниця.

– Так там і не писали в оголошенні... – протягнула я розгублено.

– Треба знати, де читати. Насправді «Дикі коні» набирають популярність.

– «Дикі коні?» – тупо повторила я.

– Угу. Раджу глянути їхній ТікТок, одразу станеш обізнаною в темі. У них такий собі мікс фолку, року і попси.

– Так, це ж було вже, – влізла руда дівуля, підходячи ближче. – Я от теж про цих хлопців нічого не чула.

– А чого притяглася тоді? – презирливо спитала білявка з цигаркою.

– Чому б і не прийти, бути бекою – теж робота, а часом і перспектива.

– Було не було, всього сім нот існує, а ти чула, що з ними Бах і Моцарт витворяли? – незворушно продовжувала брюнетка, – Дикі коні класно звучать, жіночого вокалу не вистачає на мою думку, тому, видно, і влаштували оцей відбір бек. Можливо, і солістку потім оберуть серед тих, хто підійде.

– Ой, вибачте, ми тут не з консерви, Моцартів і Бахів чули краєм вуха лише, – пирхнула руденька.

– Так, воно і видно, – припечатала Марія і, запустивши недопалок у політ кудись у темряву лисуватої клумби, попрямувала до сходів.

Її темноволоса подружка сунула слідом.

– Ой, та ну їх! – руда стенула плечима, – Я просто кайфую, коли з мене звуки вилітають, кайфуй і ти, може нас візьмуть, у тебе оно, ноги які довгі, ними можна марафони бігати. Мене Оленою звати, а тебе?

– Приємно познайомитись. Мене – Зоряна.

– Навзаєм. А ти теж з консерви?

– Та, ні. Я з академії естрадних та циркових мистецтв.

– Пуделів тренуєш? – захихотіла дівчина.

– Ні, тигрів.

Руда аж зупинилася і, роззявивши рота, втупилась на мене.

– Брешеш!

– Мамою клянуся, – я поклала руку на серце.

– Ну тебе, циркачка!

– Я вчуся на акторському.

– Аа-а-а-а... навіть не знаю, що краще.

– Краще навчатися на співачку, але мене не взяли.

– Чому?

– Голос з фейсом не збігається.

– Як це?

– Ти колись про Шер чула?

– Ображаєш, олд скул і все таке, – усміхнулася Олена.

– От мені здається, що мій голос навіть трохи нижчий і хриплуватий.

– То це ж супер! Слухай, а ти й схожа на неї...

– Їй вісімдесят зараз чи щось таке, – гигикнула я.

– Та я молодою її бачила, оці всі сукні блискучі, всі діла. У неї теж таке волосся було, на твоє схоже. А я вінтаж люблю, з мене б вийшла пін-ап герл чи актриса нуару. Сукні, пістолети, панчохи.

За розмовою я й не помітила, що ми вже увійшли до будівлі. Було похмуро й темнувато, зате одразу зрозуміло, куди йти. Підсвічена неоном, над третіми дверима зліва висіла табличка:

                                        «Прослуховування»

Знизу було пришпилено рукописне оголошення.

«Добрий вечір, шановні співачки!

Стукайте і вам відчинять, всередині є спеціально навчена людина, вона все пояснить.

Ваші Дикі коні!»