Розділ 8. Богдан

– Ну що, розгледів? – Тетяна питально глянула на мене, коли я всівся за столик.

– Не розгледів, – вліз Юрик, – бач, який напружений.

– Там охорона є, ближче не пускають.

– Ну, нічого собі! – Таня сплеснула в долоні. – Певно ти не перший, хто намагався!

Я мало зубами від злості не скрипнув. Не перший я! Тьху.

– Нічого, охоронець сказав, що вона сьогодні співи свої о сьомій закінчує, от тоді й гляну, чи це та сама дівчина.

– Тільки глянеш? – Юрик дивився на мене із сумнівом.

– Такий у мене план.

– Угу, – друг стягнув з носа окуляри і почав витирати їх серветкою, – якийсь ти дивний, – вимовив він задумливо. – Тобі вона взагалі нащо?

– Пробачення попросити хочу, – бовкнув роздратовано, оскільки і сам вже перестав себе розуміти.

– Пробачення варто просити з квітами, – підказала Таня. – А інакше який сенс? Купи їй букет, скажи, як тобі сподобався її спів. Можливо, вона і пробачить.

– А можливо знов тобі морду заллє перцем, це як піде! – засміявся друг.

Десь о пів на сьому ми вийшли з ресторану і ще хвилин десять говорили, а потім Юрко посадив Таню в машину і рвонув геть.

Я застиг посеред вулиці, люди оминали мене, але мені було байдуже.

Я хочу її побачити, хочу запевнитись, що то саме вона.

Глянувши по сторонах, вгледів квіткову крамницю.

Купи їй букет...

Швидко, допоки не передумав, перебіг через дорогу. Двері дзенькнули й назустріч випливла усміхнена продавчиня. Вони в крамницях такого штибу завжди усміхнені, бо їхні квіти, хоч і не особливо відрізняються від тих, що вирощують бабусі у себе в садах, коштують дорожче. Набагато. Мені не шкода було грошей, абсолютно, навпаки, я жадав купити щось таке... незвичне.

З краму я вийшов з ніжним, неначе хмаринка на небі, величезним букетом кремово-рожевих півоній.

Глянувши на годинник, брудно вилаявся. Спізнююся!

Хутко обійшовши будівлю ресторану, побачив вже знайомого мені охоронця. Чоловік курив, спершись на одвірок.

– А це ти, друже, – він змахнув рукою, – так, вона тільки що випурхнула.

– Куди?

– Ну, тут я тобі не помічник, але чув від хлопців, музикантів, що на якесь прослуховування.

– А хоч куди вона пішла? Праворуч, ліворуч, вгору, вбік?

– На автобус вона пішла, Ромео. Біжи, може й встигнеш.

Голова моя, певно, відключилась начисто, бо, сівши в машину й закинувши квіти на заднє сидіння, я рвонув у бік автобусної зупинки, що розташовувалась квартали за три від ресторану.

І точно, дівчина йшла туди.

Чому не перевдяглася? А піджак де? Невже вона так і буде по місту гуляти?

Раніше, аніж я встиг зупинитися і вийти, чорнява сіла на автобус.

Нічого іншого, як поїхати слідом, не залишалось.

Номер автобуса мені, на жаль, мало що пояснив, бо не їздив я на громадському транспорті вже доволі давно. Хіба що часом на метро...

Трясця! Вона ж може вийти і пересісти на метро! Дорога загачена, я точно не встигну її перехопити, а метро, як роззявить свою пащу, ще й в такий час, вважай, шукатимеш голку в сіні.

Сівши на хвіст зеленому бусу, намагався не проглядіти чорняву.

Одначе ставало все темніше, позаду й обабіч сигналили, довелося обігнати.

Автобус усе їхав і їхав, пасажирів ставало все менше.

Куди, чорт забирай, несе цю худорляву?

Це ж зовсім інший кінець міста, та й глухо тут, як у танку.

Може, вона десь тут живе й вирішила таки наряд змінити?

Нахмурившись, подумав, що навряд. Зазвичай, студенти намагаються винаймати квартиру якнайближче до альма-матер. Та й гуртожитки розташовані за тим самим принципом (винятки бувають, але не так вже й часто).

Нарешті це зелене чудо автопромисловості зупинилося, дверцята роз’їхалися і народ почав виходити.

Чоловіки, жінки, школярі, дівчата...

Ну, де ж вона?!

Де?!

Я й сам не помітив, що стиснув кермо з такою силою, що аж пальці побіліли. Та що таке?!

Видихнувши і змусивши себе розслабитись, не відривав погляд від зупинки.

Вона вийшла мало не останньою. У напівмороку травневих сутінків, її сукня мерехтіла, наче була розшита не лелітками, а дорогоцінним камінням.

Першим імпульсом було заглушити двигун і вийти з машини, але я чомусь не поспішав.

Можливо, у дівчини є хлопець, може, це вона до нього їхала через усе місто, а не на якесь там прослуховування.

Остання думка змусила мене напружитися.

Яке на біса прослуховування у чорта на рогах, у мряці...? Я глянув на годинник на руці... о… майже восьмій годині вечора!

Потихеньку виїхавши на дорогу, покотився слідом.

Раз чи два чорнява зупинялася, роздивлялась таблички на будинках, хмурилась, а потім знову починала йти.

Хмурився і я, оскільки на неї дуже недобре дивився місцевий «бомонд», що засідав на лавах під деревами. Хтось навіть щось свистів і кричав.

Ні. Нема в неї хлопця. Який нормальний хлопець відпустить свою дівчину швендяти отак саму?

Кінець кінцем панянка зупинилася біля захаращеної будівлі. Світло лилося лишень з вікон першого поверху.

Біля входу товклася зграйка молодих дівчат. Хтось курив, хтось сміявся.

Мене трохи відпустило.

Це, може, вже я, знаючи життя (достеменно знати все неможливо, звісно) накрутив собі в голові казна-що...

Чорнява підійшла до веселої компанії.

З того місця, де я зупинився, розмову було не почути, але судячи з міміки й жестів, потрапила циркачка за потрібною адресою.

І все б непогано було, недалеко від входу стояв нещасний, побитий життям Ланос. Я б міг уявити, що саме такий, належить ще нікому невідомим музикантам, а от дорогезний позашляховик з іншого боку від будівлі, та ще й з бритими хлопчиками за кермом, що дуже уважно витріщалися на майбутніх співачок, довіри в мене якось не викликав.

Машинально побарабанивши по керму пальцями, намагався вирішити, що саме робити далі.