Розділ 7. Богдан

Поки їхав, замислився, чи не повинен я притягнути бодай букет, але дійшовши висновку, що дарувати квіти, нехай навіть нареченій свого найкращого друга, трохи чудернацьки. От якби то був її день народження – інша справа.

Ледве знайшов той невеличкий ресторан. Навігатор, наче сказившись, змусив мене намотувати безцільні кола, аж допоки я не запитав у натовпу хлопців, чи часом вони не в курсі, де тут співають і їдять. Виявилося, що в курсі. Пускають їх туди напевно…

Крутнувши кермо, мимохіть пригадав, як ми з друзями, років у шістнадцять, намагалися потрапити в бари і клуби, нас не пускали. А бувало, що щастило. О-о-о! Це було щось неймовірне. В такому віці тебе цікавить будь-яка особа жіночої статі, аби спідниця коротка і дихала.

Залишивши машину на паркінгу, роззирнувся і вихопив з рівного ряду позашляховик Юрка.

Що ж, чудово.

Всередині виявилося... затишно. Народу вже набилося достатньо. Мені видалося, що ресторація схожа на кантрі бар у якомусь південному штаті Америки.

Оці балки дерев’яні, гола лакована цегла, багато дрібних деталей, висока стійка з напоями, на якій показував фокуси бармен. Була тут і сцена, на ній хтось ходив туди-сюди, але я не звернув особливої уваги, оскільки побачив Юрика і приємну русявокосу дівчину.

От у прямому сенсі русявокосу, бо вона в неї дійсно така була.

З іншого боку, молода жінка була цілком і повністю на смак Юрка. Худенька, з великими карими очима. Я б назвав таких дівчат теплими. Щось було в них такого, що привертало увагу не кричущим образом, а м’якістю.

– А ось і він, – друг махнув мені рукою.

Наблизившись, я всівся навпроти щасливої пари.

– Добрий вечір!

Дівчина усміхнулася і усмішка зробила її дуже гарною.

– Тетянко, це мій найкращий друг – Богдан, мене ти вже знаєш, – Юрик притиснув дівчину до себе і засміявся, – а це, Богдане, найпрекрасніша з жінок, що зробила мене найщасливішим чоловіком на світі.

– Навіть не уявляєш, Тетяно, як приємно бачити його таким радісним, – вимовив я, усміхаючись у відповідь, – я вас вітаю, хотів купити квіти тобі, Юрику, але подумав, що краще дочекаюсь вашого весілля.

– Та ну тебе! – чоловік поправив окуляри.

– Ну, що смачного тут дають, бо я страшенно голодний! – я потягнувся до меню.

Тим часом відвідувачів побільшало, ми зробили замовлення, бесіда текла неспішно, а потім залу сповнила приємна мелодія.

Можна було б подумати, що ми перестанемо чути одне одного, але якимось дивовижним чином звук долинав до нас не на повну. Певно, завдяки незвичній, вигнутій стелі.

А тоді зазвучав голос і я зависнув буквально.

Треба сказати, що мені ще при народженні ведмідь не тільки відбив обидва вуха, а ще й на горлянку наступив для надійності. У мене не було ані голосу, ані слуху, себто людей-то я чув, а от заспівати бодай «У лісі, лісі, темному!» було б для мене тортурами. У шкільному хорі (такий у нас був в обов’язковому порядку) я просто відкривав рота.

Проте це зовсім не означало, що я не міг оцінити щось гарне, коли чув.

І голос був гарним. Низький, хриплуватий, у мене від нього мурашки пробігли шкірою.

Хм-м-м, а що, як то співає молодий хлопець? Та ні, я був певен – дівчина.

– Тобі подобається? – спитала Тетяна, махнувши рукою у бік сцени.

– Так, дуже цікавий голос, – відповів охоче.

– О-о-о-о! То ти ще не бачив співачку! Я не спец, але мені здається, що у неї справжній талант, вона ще й англійською добре співає.

Кивнувши, злегка хитнувся на стільці в намаганні побачити сцену, але обличчя співачки немовби ховалося в тінях, я розгледів лише блискучу коротеньку сукню і довге чорне волосся. І ноги. Стрункі. Тендітні руки виконавиці злітали у такт музиці і мене заклинило.

Таке довге волосся... Дівчина крутнулася, демонструючи оголену спину і... задок.

Дуже таки знайомий.

Ні, бути того не може! Не може ж це бути вона. Знову!

Я взагалі втратив відчуття реальності, мені кортіло підійти ближче, запевнитись, що чорнява не плід моєї уяви, а цілком собі реальна.

Що вона не сирена, котра за примхою долі вийшла з пінних хвиль і потрапила на цю сцену у цей конкретний суботній вечір.

– Ге-е-е-е-й?! Бодю-ю-ю!? – друг клацнув перед моїм обличчям пальцями і я нарешті прийшов до тями. – Ти взагалі мене чуєш?

– Тепер так, мені здається, що це вона, циркачка, – вимовив повільно.

Поправивши окуляри, Юрик глянув на сцену.

– Та ну! – чоловік придивився. – Можливо, щось і є...

– А з цього моменту детальніше, будь ласка, я втратила суть нашої бесіди, – нахмурилась Тетяна.

– О-о-о-о! Це весела історія, Богдану днями одна дівчина лице перцевим балончиком забризкала, – радісно пояснив друг.

– За що? – Таня здивовано вигнула брови.

– А от якби ні за що? – пирхнув я.

– Не повірю, жінки не такі кровожерливі, – засміялася дівчина.

– І те правда, я назвав її... місце, що нижче талії знаходиться, худорлявим. Клянуся, я зазвичай такі висновки при собі тримаю, я й не думав, що вона почує.

– А вона не тільки почула, вона примчала туди, де ми стояли, неначе фурія. Ти б чула, як вона Бодю називала, – зареготав друг.

– Ну, що можу сказати, – Таня усміхнулася, – якби хтось мій зад назвав худорлявим, я б теж такому сміливцю чимось лице заприскала.

– Це жіноча солідарність, – я ще раз відхилився разом зі стільцем.

– Аякже. Ну, пішов би ти глянув вже, чи то не вона, чи боїшся, що ще раз заприскає? – підбурював Юрко.

– Сумніваюся, що в такій сукенці є місце для балончика, але ти маєш рацію. Тетяно, вибач, я скоро повернуся.

Просуваючись між столиками, не відривав очей від сцени. На якого біса таку кількість софітів туди прикрутили?

І головне – сукня, немов дискобол, відбивала їх просто тобі в очі.

Обличчя співачки на мить виринуло з тіні – червоні губи, от і все, що я розгледів.