Розділ 6. Богдан

Стояти у заторі не найулюбленіше з моїх занять.

Позаду сигналили так, ніби я був достеменно в курсі причини такої прикрої незручності.

Побарабанивши пальцями по керму, подумав про іншу незручність.

Дівчина.

Без імені.

Незнайомка.

А все ж таки... я два рази, без всякого поважного виправдання власним діям, приїздив до тої академії цирку.

Стояв там під деревами, як ідіот. Усю обідню перерву витратив на це заняття.

Не побачив.

Розізлився. На себе. На неї. На весь світ.

Чи можеш ти, Богдане Вернигоро, точно відповісти собі, а головне чесно, чому ти туди поперся?

Хотілося, от з усього серця, але не міг.

Глибоко всередині було щось таке, що краще було й не зачіпати.

Що ж, варто просто про неї забути.

Так і зроблю.

З’їхавши на узбіччя, вийшов з машини і попрямував у бік невеликої кав’ярні. Закортіло випити чогось прохолодного.

Утім, на скляних, прозорих дверях висіла червона табличка: «Технічна перерва».

І яка технічна перерва може бути у кав’ярні?

Хоча, це тільки у нас всі працюють понаднормово, ні тобі обіду нормального, ні сієсти, як кажуть іспанці.

Добре, якщо начальство робить перерву, щоб і працівники мали змогу поїсти.

Я вже майже повернувся, щоб піти деінде, та несподівано вихопив у вікні знайомий силует.

Щоправда, не в салатових лосинах і рожевій футболці, а в уніформі. Зеленій.

Чорне волосся було забране у високий вузол, у вухах сережки-камінчики, губи блищать рожевим. Гарні, пухкі губи. Це ж треба, минулого разу не розгледів.

В мене руки чесалися підійти і постукати, відвернути її увагу від протирання столиків.

Що б вона зробила? Втекла? Сховалася? А може, знову б показала середнього пальця?

Я все пригадував ту електропіч, це ж треба таке вигадати.

Та я не зробив нічого подібного.

Натомість, побачивши, що рух автівок відновився, поспішив до своєї машини.

Два рази. Я бачу її вже вдруге.

Я бував на цій вулиці, біля цієї кав’ярні й раніше, але ніколи не заходив.

А якби зайшов, чи звернув би увагу на симпатичну офіціантку?

Хтозна.

Я десь чув, що доля любить цифру три.

Сівши в авто, обережно влився у бурхливий потік.

Останнім часом батько все менше і менше часу приділяв роботі. Воно й не дивно було, ми з братом добре справлялися і без нього.

На зустріч минулого разу я спізнився, але це не особливо то й вплинуло на думку інвесторів, тож наша фірма отримала зелене світло на будівництво найсучаснішого житлового комплексу. Якщо проєкт виявиться успішним, він, звісно, стане лише першим з багатьох.

Залишивши машину на паркінгу, попрямував до двоповерхової, можна сказати навіть трохи історичної будівлі, що і слугувала офісом нашої компанії.

Телефон завібрував у кишені.

– Слухаю, – вимовив, відчиняючи важкі двері.

– Ти слухай, слухай, Бодю!

– Юрик, ти коли вже нарешті в офісі з’явишся? В тебе лікарняний чи курортний?

– З’явлюся, вже в понеділок. Але пообіцяй, що завтра підеш зі мною святкувати.

– Що саме? – спитав я, зупинившись і кивком голови привітавшись з Ніною Петрівною, нашою секретаркою.

– Заручини! Вона погодилась, Бодю! Чорт, я такий щасливий, що навіть не можу нормально думку висловити!

– Ти що, пив? – гиготнув я.

– Та ні! Це певно від того, що перехвилювався. Ну то як? Завтра о шостій у «Чорній Пантері», Тетянка сказала, що там музика хороша. Жива.

– Ніколи не чув про таке місце.

– Я теж, але бажання майбутньої дружини – закон.

– Ну, закон так закон, – я нервово провів рукою вздовж волосся і груди сповнило неприємне відчуття.

На мене нахлинули спогади. Колись і я був такий самий п’яний без вина. Ну, що поробиш.

– Згода, – проговорив і, схаменувшись, додав, – вітаю тебе, Юрко, ти ж знаєш, що я бажаю тобі лише найкращого. Я радий, що вона погодилась і радітиму знайомству.

– Обов’язково! Все, ще почуємось.

Юрик відключився, а я до самого пізнього вечора стирчав в офісі.

Вже давним-давно усі розійшлися по домах, а я все сидів за нескінченими паперами. Звіряв цифри, що світилися на моніторі.

– Тобі постелити? – почулося з коридору і на порозі з’явився мій брат. Ми були дуже схожі, щоправда, старшому блондину в нашій сім’ї дісталися зелені очі.

– А я думав ти вже додому поїхав, – проговорив я, потерши скроні.

– Це тобі туди треба, – відповів Альберт.

– Можливо, утім мені нема до кого поспішати, а тебе діти чекають і дружина.

– Мої діти і тебе чекають, ти вже аж цілих три дні до племінників не заїздив, вони мені всю пліш проїли: де дядько Бодя-де дядько Бодя?

– Передай їм, що обов’язково заїду найближчим часом. Та й на вечері побачимось.

– А я вже було почав думати, що на наступні сімейні посиденьки ти не дійдеш, прикинешся смертельно хворим, – Берт весело хмикнув.

– Це непогана ідея, – я криво посміхнувся, – Юрко зробив своїй дівчині пропозицію.

– Та невже?! Це ж треба, як швидко ростуть діти! Не встиг очима кліпнути, а Юрик вже он який дорослий!

– Та йди ти, Берте, ти всього лише на чотири роки від нас старший.

– Це чотири роки неоціненного життєвого досвіду, яким я щедро з вами, дурнями, ділюся. Кажучи стисло, вчіться, поки я живий. Сподіваюся, що якщо Юрик нарешті зумів відростити собі яйця і знайти прекрасну діву, то й ти перестанеш місити воду в ступі й глянеш на хоровод кандидаток від матусі.

– Я так не думаю.

– Чому?! – брат явно починав злитися, – Через ту...

Далі пішов соромітний текст і я мовчки підняв руки догори, зупиняючи Альберта.

– Тому що всередині пустота, брате. Ось чому.

– Ага. Не розказуй мені, я твою дупу мив і вчив сцяти стоячи, можливо пів року тому ти й виглядав як дохла риба, але останні два дні... не знаю навіть, якийсь ти інакший. Когось знайшов і без матусі?