Розділ 5. Зоряна

– І все одно, може, ти б почекала на іншу можливість, – гнула своє подруга.

– Авжеж, чекатиму, допоки не стану сива й беззуба! Чого ти, Мотю? В мене є мій вірний друг – перцевий балончик.

– Сильно він тобі допоможе, якщо там якісь макаки незрозумілі будуть. Пообіцяй, що якщо бодай щось видасться тобі дивним, ти звалиш звідти одразу.

– Звісно, я ж не дурна.

– Іноді мені здається, що ти не дурна, а іноді... – подруга красномовно покрутила пальцем біля скроні, – от скільки разів я казала тобі, що ти можеш стати популярною в Тік-Току!

– Ага. Це не та популярність, Мотя, і ти про це сама чудово знаєш, тільки актори й музиканти, яких більше ніхто не хоче, мають час знімати гори контенту, щоб залишатися на плаву.

– Можна подумати, що це абсолютна істина. Є співаки, котрі отримали в такий спосіб контракти. Актори, які отримали ролі.

– У нас в країні? Це прям виняток. У нас це не так працює.

– Тобі наші викладачі з минулого сторіччя усю голову задурили!

– Клянуся, я дослухаюсь твоєї поради, коли остаточно запевнюсь, що іншого шляху для мене не існує. Чесно-чесно! Та невже ти ніколи не замислювалась, куди поділися усі ці учасники й переможці з шоу талантів?

– Ну... деякі з них дуже навіть популярні в Інсті і Тік-Току.

– І що з того?

– Не знаю, а як хто ти хочеш стати? Як Тіна Кароль чи Оля Полякова?

– Як Сестричка Віка!

– Ну, Вікуся – це нетлін.

– Це Кузьма нетлін!

Сонце світило яскраво, все квітло і я почувалася такою живою.

– О-о-о-о! О-о-о-о!! – проспівала тихенько й Мотря, широко усміхнувшись, продовжила:

– То моє, моє море-е-е!

З-за повороту показався мій будинок і, попрощавшись з подругою, я поспішила додому.

Ну, звісно, квартиру я винаймала. Крихітна, однокімнатна, навіть без балкона, восени й навесні доводилось витрачати гроші ще й на сушилку барахла.

Витягнувши з рюкзака телефон, ще раз спробувала його включити. Екран вперто відповідав мені чорнотою.

Треба було з Мотріного матусі з татусем написати...

Що ж... доведеться не тільки на роботу бігти, а ще і якось встигти до майстерні зайти. Знати б ще, де у нас телефони ремонтують... і не загуглиш же!

Тьху!

Нічого, попрошу допомогти когось на роботі.

Працювала я багато. Як інакше? Батьки мені якісь гроші підкидали, але столиця дорога, тому треба крутитися.

От я і крутилася.

З третьої до десятої в кав’ярні три рази на тиждень.

Два дні на тиждень у магазині читаних книг, себто таких, що люди здавали за копійки, аби лишень позбавитись. Книжковий Секонд-хенд, простіше кажучи.

І на останок, моє улюблене – на вихідних я співала у барі, де була жива музика.

Найбільше грошей вдавалося заробити в кав’ярні, хто б сумнівався. Одначе й у барі бувало дуже м-м-м... «хлібно», так це назвемо.

Особливо, коли відвідувачі починали пісні замовляти.

Зупинившись біля залізних дверей, я чомусь знову подумала про блондина.

От що я робитиму, якщо він до нашої кав’ярні припхається? Припустимо, таке станеться...

А якщо в бар припреться?

Може, він сталкер недороблений?

Я вже починала шкодувати, що приснула йому в лице перцем, і взагалі підійшла.

Він же може сфотографувати свою пику червону і заяву на мене написати...

Оце ти, Зоряно, вляпалася, тільки вуха і стирчать!

Я раптово пригадала, яким дужим чоловік видався мені у ставку... тримав міцно... впевнено, наче там його рукам і місце було.

– Там і місце було! – пробурмотіла собі під ніс, витягаючи ключі, щоб нарешті відкрити двері під’їзду. Час іде, а я тут стирчу, мрію незрозуміло про кого!

Собак і котів у мене не було, зате хазяйка квартири дозволила папугу.

В’юнок, почувши мої кроки, почав голосно кричати єдине слово, якому я його з великими труднощами таки навчила.

– Вітаю! Ві-і-і-т-а-ю! Ві-і-і-т-а-ю-ю-ю!

– І я тебе вітаю, В’юночку! – наблизившись до клітки, побачила, що треба додати корму і воду поміняти.

Поки виконувала ці прості дії, мимоволі замислилась над словами подруги.

Про прослуховування для бек-вокалісток дізналася з Інсти. А потім на власні очі побачила оголошення на нашій дошці біля академії.

Ну, припустимо, група була мені невідома і що з того?

Далекувато їхати? Так, навряд чи у не дуже відомої групи є гроші орендувати в центрі.

Ні, я вже вирішила, що бодай гляну, що там діятиметься. Не сподобається – піду геть і ділу кінець.

Кивнувши сама собі й злегка торкнувшись теплого пір’ячка папужки, пішла перевдягатися.

Ще потрібно встигти поїсти, бо аж до ночі на ногах стояти.

Привіт, мої дорогі, поки що нечисленні, але читачі! Люблю ці два слова – “поки що”, звучать обнадійливо!)  Сподіваюся, що якщо ви вже тут, то історія вас бодай трохи зачепила. Далі буде про велике й чисте кохання, шлях до творчого успіху, одним словом, все, як в житті. Якщо вам подобається, підтримайте авторку вподобайкою та коментарем – це йде на користь творчому процесу.

Ваша Вікторія Пешен, вона ж просто Віка Пристрасть)