Розділ 4. Зоряна

Ну і псих! Добре, що хоч бігти за мною не став!

Від такого далеко точно не втечеш. Здоровило.

Якщо відверто, я його помітила ще коли він тільки з машини вийшов.

Важко не звернути увагу на такого... красеня.

Якби сказала це вголос, довелося б собі язика відкусити, а подумати, начебто, можна.

Високий, плечистий, і костюм той монохромний йому личив, тут проти вітру не попреш.

Блондин на додачу. Синьоокий. Комбо.

Можливо, саме тому мене так і зачепили мимохіть почуті слова. Я взагалі не знаю, як у гулі студентських балачок зуміла вихопити його низький, приємний голос. Хлопці й не зрозуміли, куди мене понесло.

Дійшовши до центрального входу, злетіла сходами, і, прочинивши двері, увійшла до коридору.

Діда Петра, нашого чергового, ніде не було видно, зате було прекрасно видно мене саму у величезному дзеркалі.

От халепа! Мало того, що тхне смертоносно, та ще й одяг увесь став кольору болота.

Трясця! І як мені тепер йти залік складати?

А як не піду, старий скотин... Штефан Мадярович мене з’їсть. Ногу відгризе. Не в буквальному сенсі, звісно, він за кожен прогул його лекцій мозок ложечкою виїдає, а не з’явитися на залік...!

Ну, що поробиш, доведеться йти!

Широкі коридори, двері з-за яких лунали то музика, то співи, а то різкі голоси викладачів... так, це все моє, рідне!

Нехай я вчилася не там, де хотілося з самого початку, та надію одного дня перевестися не полишала.

Contra spem spero, як казала Лесюня, а такій жінці точно можна вірити на слово.

Взагалі-то я мрію стати відомою співачкою, але взяли мене на акторський.

Все життя, ще з малечку, чого я тільки не робила: гімнастика, бальні танці, хор, вокал... і трохи малювання.

Дівчина я творча, тут вже нічого не вдієш.

Мені на вступному екзамені навіть у циркачки пропонували піти. Або цирк або ж акторський, бо, бачте, голос у мене не такий, як треба.

І що з того, що, у всіх повинно бути чисте сопрано? Ну, хрипкий у мене голос, низький, і як сказав противний Петро Мусійович на вступному: ви окремо, а голос ваш окремо, ваша картинка не підходить до звуку, нема гармонії.

Це значно пізніше я дізналася, що гармонії нема у тих лишень (здебільшого) у кого нема грошей дати комісії.

Отак просто, а я, відмінниця з невеликого міста, яку всі знали й любили, в мене полиці гнулися від нагород з різних місцевих, та й міжнародних творчих конкурсів, до такого не допетрала самотужки. Мої викладачі здували з мене пил.

В столиці ж, нікому мої трофеї були не потрібні, ніхто не бажав дати мені не те що другий, та навіть і перший шанс.

Я й на акторський вступила не з першого разу.

Заваливши все, що можна, повернулася додому і рік провчилася у будівельному технікумі. Не сказати, що там мене нічого не навчили, але то була зовсім інша наука, вона будівництва не стосувалась, аж ніяк.

Я там навчилася і за себе постояти, й рота, коли треба так роззявити, щоб ніхто мене не зачіпав.

Потім повернулася до столиці і вже тоді мене взяли, навіть на бюджет, але... не як майбутню співачку.

Мовляв, повчіться, якщо з’явиться можливість, переведетесь. А можливість, як можна зрозуміти, аж до сьогодні так і не з’явилася.

Навряд чи з’явиться, де у мене п’ять тисяч зелених намалюються?

Подейкують, що стільки і треба дати на лапу комісії.

Проходячи повз чергову авдиторію, відчула непереборне бажання затулити долонями вуха. От вже точно, хто-хто, а Софія Бездумко прекрасна ілюстрація попередніх моїх тверджень. Голос, як у кота, якому яйця защемило, слух... теж сумнівний. І нічого, татко депутат змахнув чарівною пачечкою – і от Софійка вже гармонійна майбутня зірка. І голос у неї з зовнішністю не входить у дисонанс.

Ну і торба з нею!

Дійшовши до потрібної авдиторії, роззирнулася.

Нікого.

Розбіглися вже всі чи що?

Кулеметом їм всім Штефан заліки поставив чи що? Не може такого бути!

Постукавши у двері й злегка їх прочинивши, зрозуміла, що старий... хороший викладач, просто вигадав собі іншу розвагу.

Мої одногрупники сиділи віддалік одне від одного і щось старанно шкребли на подвійних аркушах у клітинку.

– О, наша зірка! – заскрипів викладач. – Заходьте, не соромтеся.

Я увійшла і застигла. Сашко, відірвавшись від письма, глянув на мене і, здивовано вигнувши брови, потягнув носом. Обличчя хлопця набуло зеленуватого відтінку і він смикнувся на стільці.

– Голобородько, не сіпайтеся! Мінус десять балів за витріщання на Зіроньку! Ви кожен день бачите її красу космічну, майте совість! То, пані Зіронько, де ж ви були, приймали... ванни?

– Штефане Мадяровиче... я... е-е-е... у ставок впала.

– А потім вас за ногу витягнув бродячий собака? – на губах дідугана розквітла неприємна посмішка.

– Ну, чому ж одразу собака, мені допоміг чоловік. Він повз проходив.

– Він простягнув вам руку?

– Він витягнув мене зі ставка.

– Х-м-м-м... дуже цікава історія, ще ніколи я не чув такого творчого виправдання власної недисциплінованості.

– Але ж... я справді впала у ставок!

– А я справді знімаю у вас тридцять балів.

О, мені багато чого хотілося сказати Штефану Мадяровичу, але то все до дупи було б.

– Гаразд, – буркнула собі під ніс.

– От і домовились. Беріть завдання і сідайте писати, Зіронько.

Я відчула мстиве задоволення, коли підступивши до гада ближче, побачила вираз його обличчя.

Старий, попри жахливий характер, залишався чоловіком старої школи, не буде ж він вказувати панночці на те, що від неї смердить?

Не вказав, але діставши з кишені білого носовичка, почав старанно ним обмахуватись.

Хижо усміхнувшись, сіла просто за стіл перед самим його носом.

Хотілося розсміятися, та відкинувши непотрібні думки, заглибилася у завдання. Повертатися на перездачу бажання в мене не було, тому треба постаратися.