Розділ 2. Богдан

Не сказати, що на мене потрапило дуже багато, але таки щось прилетіло.

Очі пекли, в горлі горіло, зате я пречудово почув швидке тупотіння.

– Ну, чорт забирай, от навіжена! Не дівка, а катастрофа! Зачекай, Бодя, я тобі зараз води дам! – скрикнув Юрик і, судячи зі звуків, кинувся до машини.

Звісно, вода у мене була, як інакше?

Хвилин через десять, коли я остаточно прокліпався й зміг більш менш пристойно бачити, за парканом усіх, неначе вітром здуло. Ані тобі хлопців, ані дівчат.

– Це що за установа така, де такі кадри випускають? – спитав я, плескаючи ще води собі в лице.

– Та чорт його зна... – протягнув друг, – а-а-а-а... почекай, там, оно, напис! Академія естрадного та циркового мистецтва.

Якісь хвилини ми мовчали, а потім розреготалися, наче коні, одночасно.

– Нахабна мала... – задумливо вимовив Юрко.

– Може вона й не мала, сюди ж не діти вступають, теж мені – циркачка.

– Угу, але як вона тебе називала, чесне слово, я не знав сміятися чи починати записувати… гоблін переросток!

– Та йди ти! – гиркнув я.

– Так, а що я?! Тобі отаку треба до Ганни Лук’янівни на вечерю притягнути, щоб вона там своєю дупою худорлявою потрусила, а потім ще й кілька фразочок видала, певен, твоя матуся зголоситься залишити тебе у спокої, аби ти лише пообіцяв, що дівка до вас більше ніколи не завітає.

Юрко, зігнувшись мало не навпіл, іржав так, що в нього окуляри на землю впали.

– Все, відставити веселощі, – буркнув я невдоволено, – пояснюй давай – і я погнав.

За десять хвилин я вже виїхав до перехрестя і звернув на потрібну мені вулицю.

З голови не йшли слова Юрка.

Якась була в них правда. Мати моя пані витончена, все життя викладає англійську у виші. Купа у неї всіляких відзнак, з татом вони подорожують багато. Власне кажучи, тому вона мені й підкладає увесь час «розумниць».

Чи дійсно б мама облишила свої спроби, аби лишень позбутися такої от мадами?

Я на мить уявив нашу їдальню, монохромну... трясця! Але так воно і було!

Дім великий, обстава й мені часом видавалась аж занадто... важкою. Мама, скільки її пам’ятаю, повсякчас із зачіскою, манікюром, у сукні... словом, ідеальна. Що б вона робила, побачивши це чудо строкате?

Крутнувши кермо, стиснув губи у тонку лінію. Хіба ж це нормальний вчинок дорослого чоловіка? Притягнути таке дівчисько у дім, щоб матуся відчепилася?

Втім я стомився повторювати одне й те саме. Я не готовий. Не хочу.

Я можу спати з жінками, без проблем, але на тому все. Я не хочу відкриватися, не хочу знову відчути гіркий присмак відчаю. Не бажаю нікого впускати до свого серця. З цим покінчено.

Різко загальмувавши, звернув на узбіччя і глянув на годинник.

До зустрічі залишалося ще п’ятдесят хвилин.

Я встигну й за тридцять долетіти.

Якщо дівчина дійсно циркачка чи актриса, байдуже, нехай просто танцівниця, що їй вартує заявитись в мій дім у тих жахливих лосинах?

Нехай буде собою!

А чи така вона насправді?

Біс із тим! Я хочу, щоб вона саме такою і виявилася, може хоч ногами в тарілку залізти!

Розвернувшись, поїхав назад.

Тільки коли вийшов з машини і ступив на територію академії, усвідомив, що дівчину то треба ще знайти. А де я її шукатиму? Піду до вахтерки і питатиму, чи не бачила вона дівчисько у таких салатових лосинах і рожевій футболці, що очі виїдає?

Ідіотство!

Вже майже повернувшись спиною до будівлі, несподівано помітив якийсь яскравий спалах за деревами неподалік.

Придивився. Ну, точно! Вона! Дупа худорлява!

Не знаю, коли точно вона мене помітила, але очі чорноволосої розширились від подиву, а потім в них затремтів страх.

Ми застигли одне навпроти одного, я хотів сказати їй, щоб вона не лякалася, пояснити, та вона, тонко скрикнувши, понеслася кудись у гущину саду.

– Стій! Зачекай! – закричав я, та звісно ж це не подіяло.

На мене б теж не подіяло, якби чоловік, якому я морду з балончиком приснув, просив мене зупинитися.

Бігала дівчина швидко, але не швидше за мене.

За кілька хвилин я вже майже наздогнав її, проте вона, різко змінивши напрямок, шуснула кудись убік.

Я слідом.

Попереду замаячив невеликий круглий ставок. Чорнява, не встигши до пуття зупинитися, змахнула руками в намагання втримати рівновагу і точно б впала у воду, якби я, охопивши її за талію, не притиснув до себе.

І це стало помилкою. Дівчина заверещала на повну, брикнула ногами не гірше за коня, і у ставок ми полетіли вже удвох.

Вода виявилась холоднючою, навіть попри спеку, а ще... ароматною... В поганому сенсі цього слова.

Мене так пробрало, що я не одразу й второпав, що дівча, не просто борсається поряд, а намертво вчепившись у мій піджак, натурально намагається втопити.

– Ти чого... чого так тягнеш-то?! Втопиш до бісової матері!

– Я плавати не вмію, придурок, щоб тобі впасти на рівному місці! – гаркнула дівчина дуже близько до мого вуха і я відчув, що вона намагається охопити мої стегна ногами, дуже довгими ногами... до речі.

Чорт! Та що за день такий!

– Слухай, навіть якщо ти плавати не вмієш, я тебе тримаю і не відпущу, але ти повинна бодай трохи розслабитись, інакше не зможу тебе витягти.

– Роз...с-с-с... – губи чорнявої почали тремтіти, – розслаб…битись?! Я зараз тебе вб’ю!

– Обов’язково вб’єш, як тільки виліземо зі ставка. Хто взагалі вигадав зробити ставок там, де купа студентів товчеться?!

– Нормальні люди, на відміну від тебе, прищ на дупі слонячій, дизайнери, таке слово знаєш, макак?

– Слово знаю, – відповів, криво посміхнувшись і намагаючись одночасно не втопити нас обох і пливти до кам’яного бортика, – а ти... завжди так... м-м-м... – вода потрапила до рота, бо дівчина, скрикнувши, охопила мене за шию, не даючи нормально дихати. – Та не души! – відчуваючи, що хватка послабіла, рвонув вперед. – Ти завжди так розмовляєш?