Розділ 1. Богдан

Заглушивши двигун, відкинувся назад і, заплющивши очі, послабив вузол краватки.

Це в салоні авто було прохолодно, а на вулиці цвів і дихав на повні груди травень. Сонце припікало і виходити зовсім не хотілося, утім, все одно доведеться. Сьогодні ми з батьком зустрічаємося з іноземними партнерами й потрібен остаточний проєкт житлового комплексу, а Юрко, як на зло, щось вирішив там доробити в останні хвилини, от і довелося гнати на інший кінець міста.

Зібравшись, глянув у дзеркало заднього виду і, наново поправивши краватку, виліз із машини.

Точно. Спека. Добре хоч, що знайшлося місце під деревами.

Засунувши руки в кишені, роззирнувся. Чесно кажучи, я не міг би пригадати, щоб колись бував у цьому районі. Себто, конкретно в цьому місці. Попереду, зовсім недалеко, маячила величезна будівля і судячи зі строкатого натовпу тонких, дзвінких дівчат та хлопців, то був університет чи щось на кшталт.

Смикнувши рукав піджака, глянув на годинник. Часу залишилось не так вже й багато, де ж носить цього творчого...

Я не встиг додати ще кілька «теплих і приємних» слівець, які б дуже точно описали характер мого друга, як він, трохи кульгаючи, вийшов з-за повороту.

Юрко, так я звав його ще з дитинства, виглядав як класичний ботан. Худий, високий, в окулярах, та от під його кулак краще було не потрапляти. Як дасть – забудеш, де живеш і почнеш з усіма здоровкатись, по кілька разів на день. Що й казати, якась фізична вада завжди загартовує. Юрко міг і назавжди залишитись прикутим до ліжка, але мати його зробила все можливе й неможливе, щоб цього не сталося.

– Я біжу, вже біжу! – друг широко усміхнувся.

– Чого вже там, можеш не поспішати, в мене ж море часу і гроші нам з тобою геть непотрібні, – буркнув я, хоч і зовсім не збирався.

– Тебе, що, собака скажений покусав? – спитав Юрко, наблизившись і потискаючи мою руку.

– Та ні. Усе в порядку, вибач.

– Я все з твого обличчя бачу, яке там в порядку! – брови чоловіка зійшлися до купи. – А-а-а-а-а! Дійшло! Вчора ж у вас сімейна вечеря була! Невже Ганна Лук’янівна знову когось тобі запросила?

І от як у нього це виходить? З іншого боку, не так воно було й складно. Вчора дійсно відбулися сімейні посиденьки. Традиція в нас така. Вечеряти всім разом бодай раз на тиждень.

Ганна Лук’янівна – моя мати.

– Слухай, краще не питай, – відмахнувся я.

– Чергова донька подруги?

– Угу.

– І що, така погана? – Юрко почав діставати папери.

– Та не погана вона, я поганий. Я хочу, щоб від мене відчепилися. Я не хочу по десять разів на тиждень вислуховувати, що мені вже час одружитися, що у Альберта вже троє дітей...

– Твій брат псує усю картину, – весело хмикнув Юрко.

– Ти теж тепер її псуватимеш, коли мама запросить тебе і дівчину твою.

– Наречену, ну практично, – на щоках друга несподівано з’явився легкий рум’янець.

– Збираєшся робити пропозицію? – спитав я, усміхаючись.

– Як тільки сміливості наберуся. На мене, знаєш, страх накочує, що я їй три слова ті скажу, кільце в торт запхаю, чи куди там, а вона не схоче... І з тобою ще потім знайомити...

– Ну, дякую дуже! – обурився я.

– Не дякуй, на пику свою солодку глянь, а потім мою роздивись, це ти у нас Бред Пітт у молодості.

– Ага, в дитинстві. Що за маячня, Юрик? І до того ж пика для стосунків нічого не вирішує, можна бути яким завгодно привабливим і з баблом, а все одно... – нахмурившись, я обірвав сам себе, а Юрко, піднявши руки вгору, швидко заторочив:

– Гаразд, забули. Вибач. Краще, оно, глянь, що я тут переробив. Бачиш, отут розширив, а ще додав більше місця для дитячого майданчика і паркінгу... І тут ще...

Я слухав уважно, запам’ятовував, кивав... утім... образ високої, усміхненої блондинки сам собою спалахнув у моїй свідомості й мені закортіло чи то випити, чи то дати комусь у морду.

Забути. Не думати. Не пригадувати.

Несподівано за нашими спинами почувся справжній вибух реготу. Синхронно озирнувшись, ми з Юрком побачили цікаву картину.

Дівчина, вдягнена у неможливо яскраві салатові лосини й рожеву коротеньку футболку витанцьовувала під гучну музику, що лилася з колонки, яку тримав рудоволосий хлопець. Там взагалі хлопців багато набилося. Були й дівчата.

Чого тільки ця яскрава не виробляла. І колесо робила, і дупою своєю худорлявою трусила, а потім, розігнавшись, кинулася в обійми якомусь хлопцю, розкрила руки, неначе пташка, й він, легко її піднявши, закрутив у повітрі.

– Оце танцівниця! – пирхнув Юрик, спостерігаючи за тим, як дівчина знову опинилася на землі.

– Гадаю, що їй варто спершу трохи м’яса на кістки наїсти, дупу відростити, а потім вже такі лосини на себе натягувати, – вимовив я в раптовій тиші, тому що музика заглухла.

Дівчина застигла і, розгублено роззирнувшись, втупилась просто на мене.

– Ой-йой, – не втримався друг, – здається, вона тебе почула, Бодю!

– Не могла вона почути! – зашипів я на чоловіка, повертаючись до дівчини спиною.

– Та кажу тобі, вона тебе почула...

– Юрик, краще пояснюй швидше і я поїхав...

– Вона до нас іде! – гиготнув Юрко.

Недовірливо озирнувшись, я на власні очі запевнився, що дівчисько, відділившись від веселої компанії, прямувала просто до нас.

Ну, на біса я взагалі щось сказав, наче мені до неї є якесь діло! А якщо зараз оце стадо баранів за парканом кинеться її честь відстоювати?

Що їм, всім морди чистити? Тьху! Дійсно на мене вчорашня вечеря і красуня Мона, вчителька молодших класів і відмінниця з золотими медалями, погано подіяли.

Я взагалі не з тих, хто отак запросто судить когось за зовнішність...

Зітхнувши, вже подумки підбирав слова аби перепросити, коли дівчина, зупинившись кроків за чотири від нас, приклавши два пальці до губ, голосно свиснула.

Ми з Юрком так і застигли. Друг з кресленнями в руці, а я, певно, з дебільним виразом обличчя. От як з такої худорби стільки звуку вилетіло?