ГЛАВА 10

 ​1
​Ми троє замерли, дихання затамувалося у кожного; здавалося, кроки наближаються вічність. Остання свічка впала на стіл із глухим стуком, лишаючи нас у темряві. Саме в цей момент хтось увійшов усередину — швидко та непомітно проник, як тінь.
​— Хто тут? — не втримався та вигукнув я. Але відповіді не було. Голова крутилася в усі боки, аби вловити хоч щось, проте результату не було.
— Хто б то не був, — вигукнув Юджин (у темряві я ледь-ледь бачив його силует, що так само намагався щось розгледіти), — я надеру дупу кожному!
​Після цих слів я відчув руки на своїх плечах — сильні. Тіло напружилося, дихання затамувалося; я важко ковтнув, відчуваючи за своєю спиною когось.
— Зв'язаний ти дуже багато зробиш, Юджине, — тихий голос, злегка тремтячий, схвильований. Це був Фредерік. Чорт забирай, це Фредерік!
— Ти живий?! — вигукнув Юджин.
— Ні, мій дух тут... Звісно, живий!
​Відповідь фокусника здалася такою іронічною. Я відчув у руках полегшення: груба мотузка послабилася. Ми на волі! Я скочив зі стільця одразу ж, як усі пута спали. Фредерік пішов до Юджина, а я до Джоні — піднімаючи його обережно та розв'язуючи.
​— Нам треба поспішати. я підслухав розмову Лаціо: він хоче продовжити шоу без нас, а потім позбутися нас.
— Гадаю, це погана ідея. У нас уже не вийшло. Він сильніший за нас, він знає кожен наш крок, — прохрипів Джоні, явно виснажений.
— Бо за нами слідкували! Серед нас були зрадники, от і весь його секрет, — крізь зуби прошипів Юджин. Як же йому боліло через зраду друзів.
— Саме так. У кожного фокуса успіх у тому, що фокусник спритний і вправний, а не чари роблять усе за нього, — Фредерік був упевнений у своїх словах. У них була істина, адже дійсно, як казав Юджин, «вуха у стінах» — це лише артисти, що піддалися маніпуляціям.
​— Фредерік правий, — мовив я тихо й задумливо, потираючи підборіддя. — Ми маємо ризикнути. Сидячи тут, на нас чекає смерть. Там — теж, але може чекати й перемога. Ми не втрачаємо нічого: що так, що так загинемо. Але якщо ми спробуємо, ми отримаємо шанс на свободу.
— Ти так «надихаєш» і «обнадіюєш» водночас, — саркастично зауважив Клоун. — Але хай буде так. Ти мене вмовив, я в ділі.
— Я теж, — озвався Акробат. — Втрачати нам дійсно нічого.
— Ми маємо час до початку шоу. Коли останній глядач сяде на своє місце та пролунають перші ноти мелодії — шляху назад не буде.
​2
​Ховаючись поміж тканин шатра, за лаштунками з темрявою злилися ми четверо: без надії, налякані, готові до поразки. Ми не мали плану, лише мету ціною життя. Кожен крок — це лишень імпровізація: шматочок звідти, другий звідти. Ми склали докупи дії, та як вони обернуться — не знали. Що чекає далі? Невідомо. Є бажання щасливого кінця, як у казках, де у фіналі всі живуть довго і щасливо. Та чи буде щастя в місці, просякнутому болем та брехнею? Ми не в казці. І хоча чари тут у кожному куточку, це життя — реалії, які руйнують тебе, як ту кришталеву вазу, на мільярди уламків. Зради, страждання, маніпуляції, контроль — це оточує тебе всюди, але не завжди можливо це помітити, бо звикаєш і починаєш вірити.
​Я глибоко вдихаю затхле повітря шатра, наче востаннє. Випускаю його з грудей із тремтінням. І це не страх — це крок у невідоме. Разом із першою мелодією, яка тихо набирала звук, світло запалало на арені, де були троє. І, як завжди, на своєму місці збоку — спостерігач, Директор цирку у всій своїй подобі. Шоу розпочато.
​Ми спостерігали з темряви. Біллі та Боббі виконували свою частину шоу, Аврора піднялася вгору, виконуючи соло-трюки — наче готувала їх давно, знаючи, що цей момент настане, коли трупа розділиться навпіл. Я глянув назад: Фредерік, Джоні, Юджин... В очах кожного була рішучість разом із невпевненістю. Зараз або ніколи. Вирішальний крок. Я кивнув хлопцям — знак, що пора. Наостанок глянув убік на Лаціо, чуючи крики тіней.
​Глухе клацання десь за спиною — і все шатро занурюється у темряву. Не гаючи часу, я майнув на арену. В непроглядній пітьмі я бачив мерехтіння годинника, який поступово згасав. Затихло все: музика, крики, саме шоу... Все стало на паузу.
 ​За мить тепле сяйво огорнуло невеликий клаптик арени, показуючи Фредеріка. В його руках був вогонь, що осяював його помаранчевим у темряві. Паличка, що горить, майстерно та повільно обертається навколо тіла, створюючи заворожливий ефект, коли до цих трюків він додає карти, які начебто палали самі по собі у повітрі. І знову з іншого боку вогонь: Джоні тримає у руці вогняне віяло. Обертає його однією рукою, кривлячи гримаси, як той клоун, що намагається щось тримати під контролем, але виходить жахливо. Проте за кожним рухом схована майстерність та хитрість. І навіть зламана рука не зупинить професіонала своєї справи.
​Я бачив, як тремтить світло в годиннику, все сильніше слабне. І тоді нагорі з’явився Юджин на канатах із вогняним обручем. Обруч оперізує його тіло вогнем навколо талії; з трюками на канатах він переходить на руки, через плечі — так, що дихання перехоплює від хвилювання. А тоді настав мій вихід: я підпалив мотузку у своїй руці, невміло намагаючись виконувати рухи. Арена тепер палала вогнем, якого тут боялися. Кожен зайняв свою роль, почавши власну виставу проти правил.
​Я дивився на Лаціо, який завмер від несподіванки — він не знав, що робити. Я помітив Біллі та Боббі, які стурбовано озиралися. Аврора спустилася; я бачив її очі, в яких був жах, наче вона побачила саму смерть. Проте ніхто з нас не зупинявся, продовжуючи шоу. Вогонь мав руйнівний вплив на магію: вона притуплювалася, слабшала, наче боялася пекучого жару.
​Може здатися, що все йде своїм шляхом, усе добре. Проте один невірний рух може спричинити хаос. Я зупинився, глянув угору, коли вогонь охопив канат. Обруч звалився вниз, поки Юджин намагався врятуватися.
— Джоні, відійди! — крикнув я, але в ту ж мить атрибут зверху звалився на клоуна. Віяло у його руці здригнулося, обпікши йому обличчя. Я кинув мотузку на землю, бажаючи врятувати ситуацію, коли помітив, як канат обривається саме перед тим, як акробат встиг спуститися. Різко спалахнуло полум'я — збоку одна з карт Фредеріка загорілася і відлетіла вбік. Тканина шатра зайнялася...
​Усе навколо опанувала паніка — так швидко, що і кліпнути не встиг. Помітивши Лаціо, який намагався втекти, я ринувся до нього, але відчув, як мене схопили за плечі так різко, що я закляк. Аврора дивилася мені в очі.
— Що ти накоїв?! — крикнула вона, зриваючи голос (раніше я не чув від неї такого). — Навіщо ти знищуєш усе?!
Її обвинувачувальний тон змусив мене зібратися і струснути її за плечі.
— Зрозумій, тут немає правди! Тобі брехали все твоє життя, ти не знаєш того, що знаю я! — різко мовив я, дивлячись їй у вічі. — Це в'язниця, а не дім. Тебе утримують тільки тому, що ти корисна!
— Неправда!!! — швидко линув її крик, на очах виступили сльози, коли вона дивилася на мене з надією, що я брешу.
— Не зараз, потім поговоримо! Допоможи іншим і тікайте звідси! Вогонь голодний, він з'їсть тут усе і всіх, часу немає!
— А ти?
— Це тебе не має хвилювати.
​Це були останні слова перед тим, як я просто побіг у бік куліс, куди намагався сховатися Лаціо. Дим полонив шатро. За лаштунками було темно, я намагався розгледіти силует директора. Очі пекли та сльозилися, кашель добрався до горла. Зробив крок, другий, третій, поринаючи у пітьму.
​А тоді відчув, як моє горло стиснулося. Мотузка обвилася навколо шиї так різко і міцно, змушуючи мене втратити контроль. Я намагався руками розірвати її, але Лаціо тримав міцно. Я відчував його поруч, відчував, як голова починає боліти, а груди стискає від нестачі повітря. Голос хрипів. Важко я зробив крок назад, другий, і з усіх залишків сил вдарив директора об стіну. Це дало мені секунду звільнитися, аби жадібно ковтнути повітря і прокашлятися. Я впав на коліна, хапаючись за шию.
​Усе було надто швидко. Я не встиг отямитися, як мене схопили за комір костюма, із силою відкинувши у туалетний столик, на якому був грим для виступів.
 — Треба було вбити тебе одразу, — почувся нелюдський голос, наче говорив не Лаціо, а демон, що захопив контроль над його тілом. Я намагався випрямитися, а потім похитнувся — біль пропік обличчя: кулак директора врізався в мене. Дим охопив нас. Наступного удару я зміг уникнути. Важко, але повалив Лаціо на землю. Чадний газ наповнив легені. Я майнув до виходу в бік арени, рукою прикриваючи дихальні шляхи. Я не бачив нічого, крім розмитої картинки. Лаціо виявився досить прудким: один рух, підніжка — і я на землі. Відповз назад від нього подалі, підводячись на ноги.
​— Бридка нишпорка! Більше ніяких ігор! — лють палала у кожному слові разом із шатром. Зараз на арені я бачив наляканих акторів, що намагалися зібратися докупи, травмованих, без сил. Полум'я перекрило виходи, балки тріщали і десь вдалині з гуркотом обривалися. Директор підніс руку, аби вкопані тіні почали виконувати його накази, але було одне «але». Годинник.
​Я впав на коліна, міцно тримаючи його у руці. Я встиг схопити його, коли повалив Лаціо. Тепер контроль тримав я. Побачивши в його очах страх, я більше не гаяв часу, адже кожна секунда була на вагу золота.
​— Я той, хто зберіг ім’я та надію, прошу допомоги в того, хто почує у світлі намірів! — мої слова були гучними, я вигукував кожне, наче бажав достукатися до богів. — В обмін даровано натовп, повний радості і сміху! Світло, коли здавалося, що темрява густа! Цей цирк стоятиме у світлі щастя та свободи, руйнуючи пітьму прокляття! Я віддам себе, радість, сміх душ, що радо ступлять у шатро! Поки стоятиму я — стоятиме цирк! Кожне ім'я як спогад — закарбований і не забутий! Маючи змогу покинути це місце без обов'язку!
​Годинник у руках моїх сяяв. Я дивився в очі Лаціо, не відводячи погляду ні на мить, бачив у них поразку.
— Із чистим наміром, із сильним словом, прокляття чорне розриваю лезом світла!
Останні слова перед тим, як дістати з кишені голку. Проколов палець — крапля багряної рідини впала на годинник, що засяяв ще сильніше. Спалах яскравого світла осліпив на секунди. А за ним?
​За ним — шатро, арена, ціла та сяюча, як із казки. Я не вірив своїм очам. Усміхнувся недовірливо, наче у сні без тіней. Та усмішка зникла враз, коли погляд упав на Лаціо: той відступив на крок назад. На моїх очах він просто почав розчинятися. Я різко озирнувся назад. Актори! Кожен у нерозумінні оглядав себе. Джоні, дивлячись на свої руки, почав розсипатися. Я побіг до нього.
— Це що?.. — тихо мовив він, та коли я підійшов, він зник, розчинився на моїх очах.
— Це і є свобода, якої ми бажали? — з цими словами я обернувся до Фредеріка — тепер він зникав. А за ним і решта: Біллі, Боббі, Юджин.
— Ми були тут надто довго, — з осмисленням мовив акробат. — Прийшов час.
​А тоді я підбіг до Аврори, коли дівчина похитнулася, майже впавши, проте я встиг її схопити.
— Ні, ні, ні! — мовив я, не знаючи, що робити та як діяти. — Прошу, не зникай!
Голос був благанням — тремтячим та безсилим.
— Пухнастику... — мовила вона, дивлячись у мої очі з таким жалем, від якого сльози навернулися самі, і я прикусив губу, аби стримати емоції. Я підвів погляд: Юджин лежав, Фредерік стояв, проте хитався. Вони зникали на моїх очах, і я не міг нічого з цим зробити. Я пригорнув Аврору до себе в останні секунди. І тепер я себе не стримував — сльози покотилися по щоках. Я закричав щосили, коли зникли всі. Я залишився один на сцені навіки. Серце рвалося на шматки від болю втрати і порожнечі.