ГЛАВА 9

1
​Крики болю впереміш із оплесками та сміхом. Арена сяяла, тіні тягнули свої деформовані пальці. Лаціо стояв поодаль, спостерігав; шоу як ніколи було чарівним, музика лунала звідусіль. Я мимохідь бачив, як годинник горить яскравим синім кольором, і перезирнувся із Фредеріком. Наш план був надійний, продуманий. Зараз на арені був вихід Аврори та Юджина — момент, коли вогні мали тримати увагу лишень на них, залишаючи шатро у напівпітьмі. Джоні, я та Фредерік зайняли свої місця. Джоні мав вимкнути світло повністю, тоді ми б і почали діяти, проте світло не згасало, як мало б. Шоу тривало, і це змусило нас із Фредеріком нервово переглянутися: чому Джоні не діє? Вогні блимнули раз, потім другий, але продовжили горіти. На мить, зовсім коротко, арену захопила темрява, але за мить знову засяяло світло. І це змусило нас хвилюватись.
​— Ми не можемо чекати, треба діяти, скоро наш вихід. І ми не зможемо виконати наш план, — фокусник підійшов до мене, дивлячись стурбовано, я кивнув йому.
Я глянув у сторону Лаціо, але його вже там не було.
— Він зник! — вигукнув я, визираючи з-за лаштунків трохи сильніше, аби упевнитись, що він дійсно зник. Коли світло знову замигало, акробати опустились вниз.
​— Яка прикрість, не мене шукаєте? — почувся позаду голос, спокійний і рівний. Я обернувся: за нами стояв Лаціо, а поруч із ним Біллі та Боббі, які міцно тримали Джоні. І від цієї картини щось усередині зламалось: близнюки, вони на його стороні?
Я зробив крок назад, Фредерік так само не вагався і ступив до мене, крокуючи разом на арену.
​— Хлопці, вони все знають! — крикнув Джоні, коли отримав удар від Боббі.
— Схопити їх! — кинув директор комусь невідомому. Але все прояснилось, коли із сидінь глядачів встали тіні; деформовані силуети людей пробирались на арену крізь вуаль магії, що покривала їх у подобі людей. В цей момент кожен артист трупи закляк, не вірячи своїм очам. Повільно рухаючись, кожна тінь тягнула до нас свої надто довгі кінцівки. Юджин кинувся, аби допомогти Джоні, Фредерік кинувся на вихід, а я? Я спостерігав за хаосом коротку мить, розуміючи тепер, що Лаціо має більше сил, ніж очікувалося.
​— Сховайся! — мовив я швидко Аврорі, яка спостерігала за усім із дивним спокоєм та легким здивуванням, та зараз я про це не думав. Я побіг на Лаціо, що розвернувся, аби піти. Кількома кроками я його наздогнав, поваливши на землю; звісно, удару він не очікував. Моя рука метнулась до годинника в його кишені, але крики мене зупинили. Я підвів погляд: Юджина накрили тіні, їхні деформовані пальці огорнули його тіло, затягуючи усередину. Біллі та Боббі все тримали уже непритомного Джоні. Фредерік? Я його не бачив. Ця мить безрозсудства зіграла лихий жарт зі мною. Я відчув удар в обличчя: Лаціо скористався моментом моєї неуважності, від чого тепер на землі валявся я, відчуваючи, як з носа гарячим струменем пішла кров. Не встигнувши взяти себе в руки, я відчув різкий біль у ребрах — нога директора вдарилась із силою у мене. Я схопився руками за місце удару, міцно заплющивши очі та корчачись від болю.
​— Думали мене перемогти? — нелюдським голосом рявкнув Лаціо, вдаривши мене ногою знову та, нахилившись, схопив за шиворот, піднявши на ноги. Його очі палали люттю. — Ви — жалюгідні маріонетки, подумали, що можете отримати контроль над ляльководом? Ви не знаєте, з ким маєте справу.
​Я важко дихав через біль, що пронизав моє тіло. Голова крутилась від думок: ні, ми не могли так програти. Моя рука метнулась, завдаючи удару директору, тим самим відкидаючи його від себе. Проте це лише на мить, бо здається, мої удари навіть болю не приносять. Похитнувшись, я ухилився від нападу Лаціо; я не відступав, я мав намір схопити годинник. І от, коли я пішов йому назустріч, я торкнувся його, уже бажав зірвати з кишені. Виплеск енергії не дозволив це зробити: годинник обпік мої пальці та відкинув від Лаціо із силою прям у натовп деформованих тіней, які з радістю вп'яли свої пальці в мене. Але це уже було невідчутним: моя свідомість покинула мене раніше, ніж я встиг побачити більше.
 ​2
​Повіки важко відліплювались, все плавало перед очима, тіло ламало від болю. Я скривився, не усвідомлюючи цього; в роті був присмак заліза. А тоді я відчув тепло на своїй щоці — ніжну долоню, що погладила. Я важко відкрив очі, побачив її: Аврора переді мною.
— Ти ціла?! — вигукнув я і різко хотів податися вперед до неї, але не зміг. Я оглянувся. Моє тіло було прив'язане до стільця, по обидві сторони я побачив хлопців: Джоні побитий, без звичної усмішки, виснажений Юджин. Вони двоє глянули на мене, опустивши голови у смутку. Я різко зарухався.
— Авроро, відв'яжи нас, ми маємо зупинити Лаціо.
Але вона не діяла, стояла і дивилась на мене із жалем.
— Вона не допоможе, — тихо, майже пошепки мовив Джоні. Я кинув на нього різкий погляд, потім на Юджина, у якого стиснулась щелепа. І от знову я дивлюсь на дівчину.
— Що? — вирвалось з моїх губ.
— Вона з ним заодно, — Юджин буркнув розчаровано, але я на нього не глянув: очі не відривались від Аврори, не вірячи у почуте.
— Вибач, — прошепотіла вона, відходячи від мене. І від цього у грудях стиснулось так сильно, що утворився ком у горлі. Біль пронизав мої груди, як кинджал у серце.
​— Аврора — розумниця, ніколи не підводила і залишалася вірною мені, — з-за наших спин вийшов Лаціо, підходячи до Аврори, а за ним Біллі та Боббі. — Вона була моїми вухами і очима завжди, особливо коли ти з’явився тут. Я здогадувався, що ти будеш лізти куди не варто, тому і попросив Аврору завжди бути поруч. А ти виявився такий наївний: вірив їй та навіть не помічав, як вона ходила за тобою тінню. — Бридкий сміх Лаціо рознісся невеликим шатром, де зазвичай ми відпочивали. Від кожного його слова горло стискалось. Я дивився на дівчину безперервно.
— Чому? — ледь чутно видав я, на більше не міг спромогтись.
— Ти загроза для цирку, для шоу, твоя поява зруйнувала все, — нарешті заговорила акробатка. Її слова були як ляпас. Я хотів сказати все, але не міг; на мої очі навертались сльози від розуміння, що все було брехнею.
— Біллі, Боббі, — тихо вимовив я, ледь гучніше за шепіт, — і ви також?
На мої слова близнюки відвели погляд, опустивши винувато голови.
— Бачиш, у чому справа, Вінсенте: «Безликі сни» — це шоу, яке має тривати. Біллі, Боббі та Аврора розуміють це. Для них вистава — це життя. А ти збирався відібрати це. Ти відібрав у мене артистів, заманивши на свою сторону — навіть питати не буду, як ти це зробив. Але це не біда. Скоро ви допоможете живити магію з перших глядацьких місць.
Злорадний сміх пролунав знову. Кожне сказане слово залишило гіркий присмак болю. Лаціо зник разом із артистами, а ми троє так і сиділи прив'язані до стільців невеликого намету. Тепер тут було по-особливому незатишно: пара свічок десь позаду на столі, ледь проглядна темрява, далекий запах воску.
​— Ми програли, — тихо, майже собі під ніс мовив Юджин. Я бачив у його очах біль; біль через зраду людини, яку він кохав і яка стала симпатична і мені.
— Годі нити, прийміть поразку з честю, — різко і твердо одізвався Джоні. — Ми намагались боротись, може невдало, але ми не сиділи склавши руки. Вони піддались маніпуляціям Лаціо і зламались, вони завжди вірили у його казки, тому я не здивований, що це сталось.
Юджин відкинув голову назад і застогнав.
— Джоні, замовкни, твоя честь зараз до одного місця. Вінсенте, — тихо почулось далі. Я глянув на Юджина, що дивився на мене з надією. — Невже це все? — Його слова були такі невинні, вони хотіли заспокоєння.
— Звісно це все! До того ж... — знову галасував Джоні.
— Та замовкни ти, і так паршиво, — перебив його Юджин.
— Заспокойтесь, хлопці, — вперше видав я голос за довгий час мовчання. Я мав підтримати усіх, мав дати їм надію, хоч це було марно — ми дійсно програли. — Ми зараз живі, а це означає, що не все втрачено. Ми маємо шанс — правда, не знаю який і як ми це зробимо, але це поки що.
— Вау, як безнадійно, — саркастично відповів Джоні. — Це прям дало надію на гірше.
 Від його сарказму я закотив очі, на що Юджин сумно, але усміхнувся, проте у мить нахмурився у роздумах.
— А де, до речі, Фредерік?
— Він встиг втекти, — мовив тихо я, мій погляд упирався в землю. Спогади майнули в голові: Аврора, репетиції, її сміх... І знову стало боляче. Тремтяче видихнувши, мене вивів із думок голос Джоні.
— В кукурудзу?
— Що? — спантеличено мовив я.
— Куди він тут утекти може? В кукурудзу, що нас оточує?
Мої брови нахмурились.
— Може і в кукурудзу, я звідки знаю?
— Шкода, йому рота не закрили якось, правда? — Юджин глянув на мене із усмішкою.
Я ж просто глибоко видихнув, гірко засміявшись.
— Я хоч щось роблю, аби підняти настрій — може, і пута, що нас тримають, розплавляться. — Джоні все не мовчав, але це було фоновим шумом, бо в голову прийшла ідея.
— У мене є ідея! Джоні, ти геній. — Обидва глянули на мене із здивуванням.
— Ну от, досі хочеш мені рота закрити? — із самовдоволеною усмішкою одізвався клоун Юджину. — Он я людину надихнув на наш порятунок.
— Позаду нас на столі свічки горять. Якщо ми зможемо їх дістати, то мотузки спалимо і виберемось. — Загорівся цією ідеєю я, але Джоні не оцінив, його усмішка зникла так само швидко, як і з’явилась.
— Беру слова назад. Ми всі помремо! — додав Джоні напостанок, взагалі не переконаний цим планом.
​3
​Наступну годину ми намагались все ж скористатися моєю ідеєю, тому кожен з нас підсувався стільцем назад, аби дійти до столу. Це було важко; руки й ноги були зафіксовані, і це ускладнювало рух. Юджин просто бажав якось послабити мотузку, але потім здався, коли мотузка порізала шкіру до крові, і просто почав рух до столу. Джоні, що буркотів, впав зі стільця на бік, придавивши собі руку з хрустом, від якого кожен відчув його біль і розуміння, що він собі її зламав. Я ж ішов до цілі поступово та повільно. З кожним дюймом, що ми наближались спиною до столу, я відчував запах воску сильніше, як тріщав маленький вогник, і це надавало надію.
— Джоні, потерпи, нам ще трохи лишилось, — мовив я, коли ми з Юджином доходили до столу.
Попри труднощі, ми таки і дійшли до столу, намагаючись обернутись назад.
— Ну, розумнику, дошкандибати ми дошкандибали, а як свічку з середини столу дістати без рук — додуматись не додумався? — мовив Юджин.
У цей момент наш план знову провалився; на емоціях ми повірили, що все вийде, що і подумати забули — проблема то не тільки у тому аби дійти до столу була.
— Юджи, спробуй підштовхнути стіл — може, свічка упаде і покотиться по столу.
— Або вона згасне від воску, що пролився, і ми більше не матимемо нічого, — додав акробат тихо.
Але все ж він легенько посунувся знову назад, штовхнувши стіл. Свічка дійсно упала, і не тільки одна; гарячий віск обпік пальці, коли капнув зі столу. Одну свічку я піймав у руку, але, звісно, вона згасла. Я її одразу випустив, коли віск обпік долоню, яка і так була не ціла. Ми залишилися у повній темряві.
— Дідько! — вилаявся я від неприємного відчуття. Оглянувшись, ледь помітив, як усім несолодко. Хлопці втомлено опустили голову — виснажені, зламані, їх надія згорала кожної секунди.
Зовні почулись кроки, що поспішали у нашу сторону. Напруга зросла всередині кожного в очікуванні небезпеки, адже кожен з нас знав, що це перевіряють, чи ми на місці.