ГЛАВА 8

1
​Густий туман прилипає до тіла, огорнувши нічний ярмарок у білу непроникну вуаль. Тиша стискає думки, навколо темно; запах вологи та плісняви вдаряє в ніс холодним повітрям. Я зробив крок, сам не знаючи куди — тіло не слухається, ним керує хтось інший, як маріонеткою, а я лише глядач. Крок за кроком гравій хрустить під ногами, коли вдалині крізь білу димку проступає сяйво: помаранчеві вогні стають яскравішими з кожним кроком.
​А тоді різко все змінилося: я стою перед невеликим прилавком. Він яскраво горить ззовні так, як не горів багато років, а всередині — пітьма. Я вдивлявся у темряву, серце билося у горлі, поки тиша тиснула напругою.
— Я бачу... — линув голос звідусіль, хрипкий і скрипучий, як у старої жінки, від якого ставало не по собі. Кожне слово монотонне, як вирок: — Воно стає сильнішим, і його не зупинити.
​З темряви простягнулася рука в мантії. Чорні тонкі пальці, що нагадували обгорілі кістки, поклали переді мною карту Таро, пожовклу від старості, подекуди підпалену — Паж Мечів.
— Очі всюди: за спиною слідкують, як та тінь, а ти, як кіт у мішку, не помічаєш і героя граєш.
По тілу пробіг холод. Я важко ковтнув слину — так голосно, що, здавалося, чули всі, хоча поруч нікого не було. Потім — друга карта: Диявол.
— Очі... вони не друзі. Вони невинні, хитрі та розумні, знають більше, ніж ти думаєш.
Тоді знову карта — Місяць.
— Перед очима туман... туман ілюзій і брехні, в яку щиро вірять.
​З кожним словом, з кожною картою всередині все стискалося, але я не міг діяти, лише дивитися й слухати, як заворожений. Переді мною знову лягли дві карти: вершник на коні з косою — сама Смерть, і висока Вежа, охоплена полум'ям. Якби я контролював своє тіло, я б упав на коліна.
— Два обличчя, одне тіло несуть руйнацію. Неминучий кінець... для тебе.
​Я підвів голову від карт. Переді мною стояв силует у мантії, довге заплутане волосся визирало з-під каптура. Кістляві пальці різко вдарили по столу — гучний гул, наче вибух, прорізав тишу. І все зникло у вогні, що спалахнув перед очима. Я прикрив обличчя рукою, відчувши, як обпекло долоню. За мить контроль повернувся. Я озирнувся, тремтячи: тіло слухалося мене, але не так, як хотілося — я був наче лялька у чиїхось руках.
​Цей голос знову пролунав, як грім серед неба:
— Контракт не знищити, його не скасувати, але його можливо змінити. Лише тоді сонце зійде у пітьмі й осяє біль, що накрив це місце. Під силу це тому, хто пам'ятає і не загубив себе. І тому, хто заплатить дорогу ціну заради цього.
​Перед очима розгорталися картинки: Лаціо, тіні, що тягнуть до мене свої довгі пазурі, навколо хаос, крики й вогонь. Усе горить, а я, як боягуз, стою на колінах, хапаюся за голову і кричу, аби заглушити біль, який різко врізався в серце, наче ніж. Я глянув на свої руки у крові — це було останнє, що я бачив перед тим, як знепритомніти.
​Я глибоко вдихнув повітря, жадібно ковтаючи його і хапаючись за груди, перевіряючи себе. Липкий холодний піт вкрив моє тіло. Я налякано озирнувся, помітивши поруч схвильованих артистів.
— Що з тобою, друже? — мовив Джоні, уважно дивлячись на мене. Я ніколи не бачив його таким похмурим. — Ти кричав.
​Це був сон? Тільки сон? Я не міг вгамуватися, дивився на всіх так, наче бачив уперше. А коли Аврора торкнулася мого плеча, я здригнувся, а згодом видихнув, вгамовуючи паніку. Я сховав обличчя в долонях.
— Кошмар... наснився, — тихо прошепотів я, майже втративши голос.
А тоді відчув печіння. Глянув на руки: ліва долоня обпечена, а під нігтями — засохла кров. Я дивився на них як божевільний, не відриваючи очей. Це був не просто сон...
Раптом я відчув обійми — хтось притягнув мене до себе. Це була Аврора. Я зарився носом у її плече, і мені стало так спокійно, тепло й добре поруч із нею. Її ніжний голос... дідько, який же вплив вона мала на мене! Я забув про все. Мої руки несвідомо обняли її у відповідь, бо зараз, уперше за довгий час тут, я почувався у безпеці.
 ​2
​— Ходімо, нам є про що поговорити, — голос Юджина долинув до мене, коли я порався в атрибутиці для вистави. Акробат був як ніколи серйозний, від чого я випрямився. Я пішов за ним — не надто впевнено, але й не відставав.
​Ми підійшли до занедбаної будівлі в глибині ярмарку, подалі від усіх. Я вперше помітив це місце — колишній «Будинок страхів». Всередині павутина, пил, ні вікон, ні дверей — суцільна темрява. Я мовчки йшов за Юджином коридорами, що нагадували лабіринт. Він відчинив якісь дверцята, звідки в обличчя вдарило тьмяне тепле світло від кількох свічок. Ми пройшли всередину, і я від несподіванки зупинився біля порогу, здивовано дивлячись на Джоні та Фредеріка.
​— Що тут відбувається? — різко запитав я, стискаючи кулаки, ніби готуючись захищатися.
— Заспокойся, ми тут не для того, аби тебе вбити. Ми хочемо поговорити, — голос Джоні був низьким і твердим. Він хмуро сперся плечем на стіну. Це разюче контрастувало з його звичним гумором і жартами.
— Це щодо того, що коїться в цирку, — додав Фредерік, уважно дивлячись на мене. Від цих слів я зробив крок назад.
— Ми давно підозрювали неладне, але не могли нічого вдіяти. Хай як намагалися — програвали. А тепер є ти: той, хто понишпорив тут достатньо і має що сказати. Особливо після того, як пробрався у фургон Лаціо, — Юджин дивився на мене з надією.
— Чому ви хочете діяти тільки зараз? — примружившись, я спостерігав за тим, як хлопці переглянулися.
— Бо ми не ідіоти, щоб ризикувати й довіряти якомусь «Пухнастику» все й одразу, — різко відповів Джоні. Від його тону стало ніяково — він був зовсім іншим, не тим веселим клоуном, який ліз обійматися. — Ми зондували ґрунт, спостерігали, оцінювали.
— Питання не в тому, чому ми діємо зараз, а в тому, що в нас є і з чим ми маємо справу? — фокусник підвівся зі старого стільця, який тримався невідомо на чому.
— Ти бачиш більше. Те, що сховане від нас, відкрито тобі, — почав акробат. — На першому шоу ти був наляканий, і це багато про що говорить. Ти бачив те, чого ніколи не бачимо ми.
​Слухаючи кожного, я відчував, як у моїй голові вирують думки. Тривога, хвилювання, нерозуміння.
— Чому я все бачу? Чому все пам'ятаю і не такий, як ви?
— Головне — не лести собі, ти не особливий, — акробат пирхнув, засміявшись.
Я знову замовк, обмірковуючи все, а потім тихо запитав:
— Що ви знаєте?
— Небагато, майже нічого, — зітхнув Фредерік. — Наша пам'ять усе стирає. Спогади здебільшого про виступи, та й то не всі. Інформація зникає, лишаються тільки уламки картинок, пазл, що не складається. Єдине, що ми знаємо: деякий час тому — навіть не скажу коли, не пам'ятаю — ми почали працювати з магією. Звідки вона? Лаціо не розповідав. І ми не питали.
— Добре. І що ви хочете зробити?
— Розібратися, — тихо мовив Джоні, — і закінчити все. Тут коїться чортівня. І хоч із головою у нас проблеми через пам'ять, останнім часом неладне стало надто помітним. Лаціо змінився — таке враження, що його підмінили. Магія ця підозріла. Ми позбавлені свободи, якої кожен із нас прагне, але не може собі дозволити.
— Тоді нам є що обговорити.
​1928 рік. Ярмарок «Безликі сни», що подорожував світом, зупинився в Камден-Тауні. Яскраві вогні сяяли на заході сонця, зустрічаючи дорослих і дітей. Жвава музика, кіоски зі смаколиками, аніматори на доріжках, що вітають кожного гостя. На ярмарку панувало щастя. Всі приходили заради одного — кульмінації ночі: шоу у цирковому шатрі. Фокусники, акробати, клоуни, танцівниці з фаєр-шоу, шибайголови, що ковтали леза та лежали на цвяхах, наче вони не люди.
​Та в одну мить усе змінилося. Замість сміху почулися крики — шатро спалахнуло. Язики полум'я розросталися, поглинаючи все на своєму шляху. Хаос, паніка... кожен намагався врятуватися, проте не всім вдалося. Багато глядачів загинули в шатрі разом з акторами. Ті, хто чекав на свій вихід зовні, спостерігали за цим зі сльозами. Ця ніч стала новим початком. Моментом, коли час зупинився і зруйнував життя тисяч людей. Ніч, коли ярмарок заросла кукурудзяним полем, коли все померло, піднявши з попелу силу, що огорнула кожен куток.
 Ті, хто вижив, відновили все, ставши невеликою сім’єю — без вогню, без трюків. Час тут зник. З'явилися свої правила і закони, які шматок за шматком стирали спогади, позбавляючи волі.
​Це те, що я дізнався від хлопців. Від цих подробиць серце стискалося, жаль огортав мене, як плед. Вони всі — ті, кому пощастило вберегтися зовні й залишитися собою. Але вони насправді мертві й не знають про це. Вони вісімдесят років перебувають у часовій петлі, що застигла у 1928-му. Для них проміжки часу стираються: їм здається, що ярмарок згорів лише рік тому, і зараз на дворі 1929-й, а не 2009-й. Після пожежі контроль полонив артистів. Тепер вони — як ляльки: лише виступають, а потім зачиняються у пильній коморі до наступного виходу. Комусь це до вподоби, а хтось хоче просто піти. Чому не пішли? Все просто: Лаціо не дозволяє. Шантажує, маніпулює — от ніхто й не рухається з місця. Можливо, за умовами контракту шоу має тривати, а без артистів вистав не буде. Магія полонила їхній розум. Тепер ясно, чому я бачу тіні й чую їхні крики — сила, що тут панує, ще не встигла проникнути в мій розум так глибоко.
​Лишилося ще одне питання: чому Лаціо зв'язався з цими силами? Відповідь теж знайшлася: він фанатик, який без цирку — ніхто. У ту фатальну ніч він мав загинути в шатрі, проте дивом урятувався. Як? Продав душу за вічне життя, аби лишатися директором і не вмерти. Безглуздо, чи не так? Та засуджувати не варто — те, чому Лаціо став таким, має свій початок, який мене не надто цікавить. Наша ціль інша.
​Юджин правий: я не обраний. Можливо, я просто опинився там, де був потрібен, і де середовище не має на мене впливу, бо страхом мене не взяти. Якщо я і впаду, то лише на мить. Підвівшись на ноги, я буду рішучим. Я зроблю крок у пекло і виберуся з нього. Можливо, саме цього боїться магія? Хай там як, хід конем зроблено. Тепер тільки вперед. Я не один — зі мною ті, хто занадто довго ховався.
​— Ми маємо забрати годинник, — почав я твердо. — І ми зробимо це завтра на шоу. Зірвемо виставу, захопимо контроль і отримаємо свободу. Скинемо корону з короля.
Я був впевнений і рішучий у кожному слові. Це мав бути кінець прокляття.
— Ніколи не думав, що скажу це, але мені подобається твоя впевненість, хоч я до кінця і не вірю, — мовив Юджин.
— А я казав, що він саме той, хто нам потрібен! — весело відгукнувся Джоні. — Він мені одразу сподобався.
​Ми тихо засміялися, але раптом почули за дверима шурхіт і вмить замовкли. За мить десь далі біля входу щось гуркнуло, ніби впало.
— Що це? — стривожено запитав Фредерік.
— Хай що це, головне — аби воно нас не почуло, — акробат говорив тихо, не зводячи очей із дверей.
Мимоволі я згадав його слова: «У стін є вуха». Плечі здригнулися. Я мав лихе передчуття: Лаціо знав. Невипадково сон попереджав про очі, що ходять тінню. Якщо це так — ми у великій халепі.