ГЛАВА 7

 1
​«Я, той, хто втратив ім’я разом із надією,
приймаю допомогу Того, Хто Чує в Темряві.
В обмін мені даровано:
світло там, де воно згасає,
натовп там, де більше ніхто не приходить.
Цирк стоятиме.
Цирк дихатиме.
Цирк ніколи не буде порожнім.
За кожну ніч я віддаватиму:
тепло душ, що не мають куди повертатись,
страх тих, хто зайшов без запрошення.
Імена їхні не мають значення.
Спогади про них — не зберігаються...»
​У цю мить я почув голоси — Юджин та Лаціо.
Чорт, не зараз! Ні! Ні! Ні! Не так швидко. Тремтячими руками я почав поспішно збирати все, ховаючи назад і поправляючи, аби нічого не було помітно. Я акуратно виглянув у віконце, аби побачити, чи можу вийти. І так, яка б сила не стояла за всім, але удача на моїй стороні: Лаціо стояв спиною, розмовляючи з Юджином, явно чимось роздратований. Я швидко розвернувся, аби вийти геть із фургона, але завмер: афіша на стіні — цирк, актори, всі, і я з ними у своєму строкатому костюмі.
​— Прокляте пекло... — вирвалось із моїх пересохлих губ так хрипко і тихо, що сам себе злякався.
​Я дивився на ту афішу як загіпнотизований, не в змозі рушити з місця. Ноги підкосилися, і я ступив крок назад, вдарившись об стіл із гучним гуркотом. На підлогу впала настільна лампа. Я підняв її, необачно кладучи на стіл.
Я глянув у вікно крізь щілину штори: різко, на автоматі. Лаціо дивився на фургон, наче міг бачити крізь його залізні стінки. Від цього живіт скрутило так, що до горла підступила нудота. «Невже так усе закінчиться? Я ж знайшов першу справжню зачіпку», — перша думка, що майнула в голові. А потім я побачив, як директор відвертається, адже Юджин явно зачепив тему, що його зацікавила. Тепер я точно не гаяв часу: тихо, але швидко покинув фургон так, аби Юджин бачив, що все вийшло і йому не варто затримуватись. І тоді? Тоді я втік подалі від фургона, на територію ярмарку, так швидко, як міг. Мене було важко налякати, я пройшов через багато що, але ніщо не викликало такого страху, як це місце. Тут було те, чого мій мозок не міг осягнути, а логіка — пояснити.
​Я мчав на відкриту територію і, коли вибіг з-за шатра, наштовхнувся на Аврору, майже зваливши її з ніг, але встиг схопити за талію, аби не дати впасти.
​— Вибач... — тремтяче мовив я, досі не оговтавшись від побаченого. Я то дивився на неї, то озирався назад. — Ти в порядку?
— Все гаразд, — ніжно мовила вона. Її голос на мить заспокоїв мене. Я досі обіймав її за талію, а її руки на моїх плечах наче повернули мене у світ, змушуючи забути, що сталося мить тому. — Ти в порядку, Пухнастику?
​Прокляття, цей голос — такий турботливий, ці очі — такі невинні й теплі, дивилися на мене. Я мовчав мить, а тоді різко прибрав руки, зрозумівши, що завмер і дивився надто довго. Я прокашлявся, випрямившись.
​— Так, так, усе добре, — нервово мовив я.
— Виглядаєш так, наче побачив якесь чудовисько, — вона подивилася на мене з підозрою. Хотів би я сказати їй, що це чудовисько вона бачила не раз, але не можу. Не зараз.
— Просто... — мовив я, завагавшись, — хвилююся перед новим виступом.
​Серйозно? Це те, що я придумав? Мені б і вулична собака не повірила, що мене турбує цей цирк. Аврора уважно дивилася на мене своїми блакитними очима, її хвилясте біляве волосся спадало на обличчя. Моя рука сіпнулася — я хотів заправити пасмо за її вухо, але стримався.
​— Ти? Перед виступом? — вона широко розплющила очі. — Це ж що мало статися, аби ти так за виступ хвилювався?
​Це питання загнало мене у кут. Що тепер казати? Мені й діла нема до того, аби бути блазнем, я це роблю, щоб вижити.
​— Все ж таки після першого виступу я відчув, як це... — на мить мій голос затих, не знаючи, що й мовити. Але потім я продовжив: — Знаєш, чарівно.
— А я казала, що тобі сподобається дарувати людям настрій! — радісна усмішка розпливлася на її обличчі, і я сам не помітив, як усміхнувся у відповідь. Але усмішка була швидше гіркою, ніж радісною. Знала б вона, що це не люди... а може, й знає, проте добре приховує.
 — Так, ти права, — невпевнено видавив я, почухавши потилицю.
— Щось не так? Тебе щось тривожить? Ти можеш мені сказати, — те, як ніжно вона говорила, розривало мене навпіл: одна частина дійсно хотіла довіритися, інша — відчувала небезпеку.
— Все гаразд. — Я глянув за спину: бачив фургон Лаціо за шатром, і від цього мурашки пробігли шкірою. А тоді повернув погляд до дівчини. — Тренування вже закінчили?
— Ні, я вийшла, аби пошукати тебе і Юджина. До речі, де він? І що ви шукали?
​Я думав, що відповісти, адже такого питання не очікував. Але, як за графіком, почулися швидкі кроки. Я підвів голову і побачив Юджина, який підбіг до нас. Він мить розглядав нас, а потім серйозно глянув на мене.
​— Що там? Знайшов щось? — акробат зосереджено дивився на мене.
Аврора одразу зацікавлено й водночас нахмурено спитала:
— Знайшов що? Що ви двоє задумали?
​Ми обоє глянули на неї, потім один на одного. Я злегка похитав головою, ніби кажучи: «Їй не варто знати». Тоді Юджин глянув на свою партнерку так спокійно і впевнено, наче брехня тут була буденністю (хоча так воно й було).
​— Ми, — він замовк, обдумуючи, — хотіли додати щось нове у шоу. Наш Пухнастик запропонував щось вогняне, як фаєр-шоу.
​Так упевнено, так майстерно Юджин зміг збрехати, що я сам мало не повірив. Проте Аврора не оцінила.
​— Ти ж знаєш, що директор заборонив використовувати вогонь! Ви хочете порушити правила? Не дозволю!
​Відповідь пролунала так різко, що я здригнувся і зробив крок до Юджина, трохи ховаючись за його спину. Хай сам розплутує цю баладу, яку ляпнув, бо отримувати на горіхи від Аврори не хотілося.
​— Юджин казав, що можна, — мовив я, ледь помітно усміхнувшись.
— Що ти сказав? — Аврора вперла руки в боки, приймаючи погрозливу позу, але це виглядало надто мило. Коли я усміхнувся ширше, на мить забувши про все, то отримав ліктем у живіт від Юджина за те, що підлив масла у вогонь. Потираючи бік, я покосився на нього.
— Ну, не буде фаєр-шоу, ми все одно не знайшли, що треба, — продовжив акробат.
— Тепер зрозуміло, чому ви двоє такі збуджені. Хотіли порушити правила і влаштувати нікому не потрібний сюрприз, а точніше — проблеми.
​Ми з Юджином знову переглянулися. Аврора була схожа на маму, що відчитує дітей. Якби ж вона знала, що ми вже порушили правила, проте зовсім не правила шоу.
​— Та все, все, — заспокійливо говорив акробат, піднімаючи руки в знак капітуляції. — Не нервуйся так, нічого не буде.
— Якщо ви двоє щось задумаєте, я вас обох відлупцюю, — так впевнено погрожувала дівчина, що ми з Юджином приснули від сміху.
— Що за гамір без нас? — із шатра вискочили близнюки Біллі та Боббі, а за ними Фредерік і Джоні.
— Матуся вирішила виховувати двох дорослих чоловіків, — зі сміхом сказав акробат, за що отримав підзатильник від Аврори. Я засміявся ще голосніше, проте одразу дістав на горіхи слідом за ним.
— А за що хоч? — фокусник зацікавлено схрестив руки на грудях.
​Дівчина вже хотіла поділитися «казками», але я її випередив, від чого вона роздратовано надула губи й примружилася.
​— Та хотіли просто подуріти, але не вийшло.
— Брехло, — озвався мовчазний Джоні. Ми з Юджином напружено глянули на клоуна. — Як зі мною дуріти, коли я виступ пропонував — так «логічно він мислить», а як із цією грозовою хмарою — так логіка зникла?
​Усі пирхнули від сміху. Я легко видихнув, зрозумівши, що Джоні просто образився через мою відмову виступати з ним.
Під цей тихий, дивно комфортний сміх я повернув голову. Там стояв він — Директор. Він дивився на нас зі скептичним прищуром. Цікаво, як багато він бачить і чує, проте не каже? Він підозрює щось? Наші погляди зустрілися. Тепер я дивився на нього інакше: наче переді мною була не людина, а сам диявол. Те, що я бачив, те, що прочитав... він продав душу заради цирку. Але навіщо?
У його погляді було дещо тривожне. Він про щось здогадувався і діяти збирався швидко. Саме тому і мені не варто було довго думати: якщо Лаціо відчув загрозу, він прибере мене швидше, ніж я встигну кліпнути.
 Я одразу відвів погляд, аби не викликати підозр. Але кого я обманюю? Я тут сам по собі — суцільна підозра.
​
 2
​Залишок дня я провів у роздумах. У думках вирував ураган. Фредерік казав, що ярмарок закрили через нещасний випадок. Лаціо підписав контракт на крові, аби цирк стояв. Виходить, плата за шоу — це загублені люди, що потрапили сюди в дощові ночі. Їхні душі в обмін на магію та вічне життя? Бо інакше й не скажеш: акторам по тридцять років (як вони пам’ятають), а на афішах — 1928 рік. Минуло вісімдесят років після останніх виступів. Вони давно не живі. Це минуле, час тут зупинився.
Та чому ніхто не помічає дивного плину часу? Може, петля замикається і повторюється після кожного шоу, стираючи з пам’яті акторів сам час? Якщо так, то тут кожна піщинка просочена темною і могутньою силою.
​Мене не покидала думка про контракт. Чим Лаціо керує, як йому вдається тримати все під контролем? Що дозволяє йому панувати над цією силою? Як це перевірити? Чи є в ньому якась особлива деталь? Хоча він сам дивний від і до, але кого тут хвилює логіка? Взагалі, до цього я навіть не звертав на нього уваги, щоб помітити щось конкретне. Як мінімум, я не маю звички задивлятися на чоловіків.
​Я тер скроні пальцями.
— Згадуй, йолопе, що ти бачив?.. — бурмотів я собі під ніс, сидячи на прилавку, що раніше слугував касою. Зараз я хотів бути подалі від усіх, щоб подумати й згадати.
​Раптом перед очима спалахнуло різке світло, а за мить з’явився спогад. Мій перший вхід у шатро. Я бачу директора, але погляд мимоволі падає на кишеньковий годинник у його піджаку. А потім знову крики, силуети... і знову він, Лаціо. У його кишені той самий годинник, але циферблат дивно мерехтить синім сяйвом, наче втягує в себе енергію.
​Усе зникло так само різко, як і з’явилося. Я знову на ярмарку, там, де й був. Озирнувся по сторонах.
— Диявол... — вирвалось у мене. — Що це щойно було?
​Я глибоко видихнув, заплющивши очі. Коли вгамував емоції, мозок запрацював надто швидко. Спогад, шоу, Лаціо, годинник... це стояло перед очима так чітко, наче відбувалося зараз. Відповіді прийшли самі собою, неначе тутешня магія сама хотіла, аби я розібрався в цій чортівні. Але навіщо? І як? Що я можу зробити? Переписати контракт?
​Бінго! Мене наче осяяло. Контракт! Змінити його умови, переписати на свою користь, і тоді... А що тоді? Навіщо це мені? Може, заради свободи? Якщо знищити контракт, то кожен тут зможе стати вільним, якщо правильно розпорядитися моментом.
Голова боліла, здавалося, що з вух ось-ось піде дим, а навколо черепа стискається невидимий обруч. Я відчував, як кожна вена на скронях пульсує від тиску. Але не думати я не міг, хоч і здавалося, що голова от-от вибухне, як гарбуз. Не можна зупинятися. Все зайшло надто далеко. Якщо вірити «вухам у стінах», то Лаціо вже все знає. А це означає, що кінець зовсім скоро. Питання лише в тому, на чию користь усе вирішиться.