ГЛАВА 6

 ​1
​Всю ніч я не спав: думав, планував. Я розумів — один тут я програю, без допомоги я ніщо. Але кому довіритись? У разі чого я не втечу звідси, бо знаходжуся у пастці, правил якої не знаю. Години тягнулися як гума, яка от-от розірветься. Всередині все стискалось, а серце відбивало ритмічний удар.
​Я мав ризикнути: тут або все, або нічого. Саме тому зараз я стояв перед акробатом, що читав у кріслі нашого невеликого шатра. Юджин відклав книгу, покосившись на мене. Все тіло тремтіло — це був або початок великого розкриття, або кінець усієї історії.
​— Щось треба? — мовив він, зітхнувши.
— Мені потрібна твоя допомога, — різко й твердо мовив я, аби здатися рішучим. Вперше за роки роботи я не був певний у своїх діях, але хід було зроблено — вороття немає.
Брови Юджина зігнулися від скепсису й здивування.
— Моя? Допомога? Ти вирішив акробатом побути й головою вдарився? — виплюнув він саркастично, криво усміхнувшись. Я скривився. Руки його були схрещені на грудях.
​— Без тупих жартів, діло важливе, — я глянув на нього холодно. Бачив, як ті сірі очі звузилися, як він напружився.
— Чому я? А не Джонні? Не Фредерік? Біллі чи Боббі, може? А може, Аврора? — те, як Юджин із підозрою перелічував кожного, виводило з себе, особливо коли він виділив ім’я дівчини.
— Давай ще персонажів казок мені перелічи, пам’ять у тебе прекрасна, бачу, — різко кинув я, роздратувавшись від його тону. Це вмить перекрило тривогу. — А тепер до суті, я по ділу.
— Говори, Пухнастику.
​Ця усмішка... О боже, як же я хотів стерти її з його обличчя чимось уїдливим, але змусив себе замовкнути, стискаючи спітнілі кулаки до побіління кісточок. Я зітхнув, вгамовуючи злість, і, збираючись із силами, кинув погляд по боках — чи немає нікого поруч.
— Я знаю, що Лаціо просив тебе наглядати за мною, і саме тому звернувся до тебе.
Його усмішка зникла різко, а брови здивовано здійнялися.
— Де ти гепнувся? Аби я туди не ліз.
— Яка прикрість, що з таким гумором ти став акробатом у трико, — знизав я плечима.
— Яка прикрість, що Джонні залишився без партнера-клоуна.
​— Це може продовжуватися вічно. Ближче до суті: я не просто так звернувся до тебе, не з бажання вмерти. Мені треба, аби ти був на моїй стороні.
Акробат спокійно дивився на мене, розглядав, оцінював. Це змушувало мене хвилюватись і дратуватись сильніше. Те, що я прошу допомоги у Юджина — це як гра з вогнем, що може спалити все довкола.
— То це ти був у шатрі? Підслуховувати не гарно, — нарешті видав він, потираючи підборіддя.
— Не розумію, про що ти, — я тримався твердо, хоча всередині все було точнісінько навпаки. Юджин явно не дурень, він бачив правду, але йому не варто було про це знати. — Діло ось у чому. Ти тут давно, знаєш багато, і я певен: ти бачиш, що тут коїться якась чортівня. Ви всі це помічаєте. Але є страх копати глибше, вас залякують маніпуляціями.
​От воно! Мої слова і думки були вірні — тут просто чудові актори, які добре прикидаються. Акробат поблід і напружився як струна, що от-от із гуркотом лусне. Юджин нервово оглянувся навколо.
— Я... я не знаю, про що ти, чого ти добиваєшся. Але не лізь і не копай там, де не варто, — прошепотів він не роздратовано, а радше попереджувально, наче хотів мене... вберегти від чогось?
— А то що? Що Лаціо зробить? М? — я дивився йому в очі. Тепер ролі змінилися: боїться він, а я доміную.
Ці питання змусило його нервувати ще дужче. Він шепотів ледь чутно:
— Я не можу сказати... ніхто не наважувався ризикнути. Але він відчуває, коли щось не так... — він замовк, думав, а потім продовжив пошепки: — Стіни тут мають вуха, Вінсенте.
​Останні слова... Я почув своє ім'я за довгий час, і воно здалося чужим. Брови зійшлися на переніссі. Якби не все те, що я тут бачив, то ніколи б не повірив у «вуха в стінах», але зараз вони викликали тремтіння по тілу. Насторожено оглянувшись навколо, я зібрався, стиснув страх у кулаки й нахилився до нього, прошепотівши, здивований власною рішучістю:
 — Мені все одно. Мене цікавить твоя допомога. Бо ти теж хочеш знати, як і я, що ховає це місце.
Раз Лаціо має важіль тиску на Юджина у вигляді Аврори, то і я ним скористаюся.
— Ти ж хочеш жити з Авророю поза межами цирку?
​І так, воно подіяло — його погляд змінився. В очах акробата я бачив вагання, страх, роздуми.
— ...Твоя взяла. Але якщо мені чи іншим щось буде загрожувати — я не вагаючись залишу тебе одного, — тихо, ледь чутно линув до моїх вух його голос.
Я усміхнувся, кутик губ піднявся вгору. Якщо Юджин не зрадить — це лише початок. Попереду багато загадок і проблем, але це потім. Зараз головне — я отримав підтримку у цьому клятому місці від того, від кого чекав найменше.
​2
​Я сидів і щось колупався з реквізитом на арені, коли в плече влетіла кулька для жонглювання. Мій погляд одразу метнувся вбік, і я побачив Джонні, що весело усміхався.
— Кролику, виглядаєш так, наче Фредерік тебе у капелюх засунув для фокусу, — весело кинув він.
— Я пропонував, він ідею не підтримав, — зі сміхом додав фокусник, тасуючи карти.
— Дуже смішно, — буркнув я, кинувши кульку в клоуна, але промахнувся.
— Косий!
— А ти ближче підійди, я тобі покажу косого.
— Я жити ще хочу! — підняв руки Джонні в капітуляції.
Я ледь помітно усміхнувся.
— Навіть так ми на твоїй стороні, Пухнастику, — видав Боббі, весело підтримуючи.
— Як малі діти, — втрутилася Аврора, ніжно усміхнувшись.
А потім я перевів погляд убік: Юджин дивився в очікуванні. Коли в шатро зайшов Лаціо, акробат випрямився, підходячи до мене.
— Ходімо на склад за реквізитом.
Спочатку я нічого не зрозумів, навіть інші здивовано покосилися на раптову дружбу між нами. Але потім згадав, за яким «реквізитом» ми йдемо, а точніше — що саме шукаємо.
​3
​— Нам гаплик, якщо щось запідозрять... — мовив Юджин, нервово переступаючи з ноги на ногу.
— Заспокойся. Такий діловий був увесь час, а зараз сіпаєшся, як собака, у якого блохи, — я сам не очікував, як різко зашипів, перебивши його й кинувши хмурий погляд. Він виглядав настільки нікчемно, що хотілося вдарити себе рукою по чолу.
— Тобі легко казати: ти пішов, зайшов, вийшов. А я виконую всю брудну роботу, — голос акробата зрадницьки затремтів.
— Тобі лише Лаціо відволікти треба. — Мої очі закотилися так, що аж у голові запаморочилося. Я сам хвилювався, і дуже, але намагався не подавати виду. — Зберись і не будь ганчіркою. Мені треба виграти десять хвилин як мінімум. Якщо буде більше — буде чудово.
— Прекрасно, всього лиш! Пф, подумаєш — Лаціо кудись відвести й поговорити. Це ж... дрібниці, — саркастично фиркав акробат.
​Було видно, що він нервує не менше за мене, адже наш план — це абсолютна імпровізація. Я глибоко видихнув, коли невпевнено зробив пару кроків, заходячи у фургон Лаціо. Боже, допоможи, аби він нічого не дізнався. Слова Юджина досі не покидали мене: тут є «вуха». Від цього в горлі пересохло. Лише зараз я дозволив собі затремтіти. Я прихилився до стінки, аби не маячити у вікні фургона, поки Лаціо не відведуть подалі. Погляд бігав навкруги: дзеркало, брошури, плакати на стіні; в одному кінці — ліжко, в іншому — столик, за яким я сидів ще у перший вечір. Від спогаду тіло здригнулося: неприємна атмосфера була тоді, та й зараз не казка.
​Тихі ритмічні кроки, стукіт підборів туфель Лаціо донісся до моїх вух. Таке враження, що я був поруч із ним, і від цього руки на моїх стегнах стиснулися. «Прошу, Юджине, тільки не підведи», — ці слова проносилися в голові як молитва. Я заплющив очі так міцно, що все побіліло. Почув голоси. Тремтяче видихнувши, я прислухався.
​— ...Я клянусь, директоре, там у шатрі отакий щур! — голос Юджина зібраний, як у актора, що натягнув маску. Але, чорт забирай, щур? Серйозно? Щось інше не можна було придумати?
Як би абсурдно це не було, але Лаціо повівся і роздратовано пішов за Юджином. Не гаючи ані секунди, я взявся до роботи. Першим ділом підійшов до його столу, відкривши шухляду. Я акуратно нишпорив, сам не знаючи, що шукаю — будь-що, що дасть найменшу зачіпку. Стара газета, окуляри, якісь ключі, різні дрібнички... і нічого більше не чіпляло погляд.
 ​Я склав усе назад акуратно. Руки сперлися на стіл, я глянув на ліжко навпроти. Тоді в голову прийшла безглузда ідея, але спробувати було варто. Я присів навколішки перед ліжком, відкинув покривало і — так, бінго! Під матрацом був тайник: невелика скринька. Дістав її обережно, поклав на підлогу. Тремтячими від хвилювання руками відкрив. Всередині був згорток пергаменту, старий і пожовклий. Поруч — перо і ще якісь розписані папірці, нотатки... Пальці торкнулися жорсткого паперу. Чорними чорнилами кривим почерком були виведені слова:
​«Ті, хто не має дому, не можуть його втратити. Він сказав: страх дає більше, ніж смерть. Тому ми не поспішаємо, а відбираємо. Не брати тих, кого шукають. Найкращі — ті, хто думає, що їх ніхто не чекає. Самотні душі — чиста енергія».
​Читаючи кожне слово, я відчував, як у голові утворюється білий шум. Ковтаю клубок у горлі, перекладаю листок, а за ним другий:
​«Статистика: Тіло тримається 3–7 днів (далі деформації оболонки, але не почуттів). Надія — до двох тижнів. Страх — найдовше».
​Папірці в руках тремтять. Перегортаю сторінку, а там — імена. Імена всіх, хто зник, усіх тих, кого я шукав, і невідомі мені... а також моє. Але моє написано інакше, наче відмічене як особливе. Спиною пробігли мурашки. Я дивився на своє ім'я, дихати стало важко. Оглянувся — здавалося, стіни стискаються, викликаючи напад клаустрофобії. Все навколо стало наче в тумані. В голові — крики тих силуетів на глядацьких місцях. Я відкинув листки й схопився за голову, закривши вуха, аби не чути тих стогонів, від яких самому хотілося кричати. Глибоко дихав, намагаючись прийти в норму. Не можна витрачати час... треба дізнатися більше.
​Я схопився за скручений пергамент. Розгорнув. Чорні чорнила, слова нашкрябані акуратно. Це був контракт, підписаний на крові. І підписав його Лаціо.