ГЛАВА 5

 1
​Тік-так. Кожна секунда впивається в мозок — ритмічно, монотонно, гіпнотично. Годинник цокає, вводячи мене у стан трансу. Голоси артистів поруч звучать далеко — як далекий, глухий фон. Погляд застиг в одній точці. Переді мною — підлога. Але я бачу тіні, зламані від болю. Їхні душороздираючі крики досі гудять у вухах. Мурашки не сходять з тіла, руки ще трясуться.
​Що я, чорт забрай, бачив? Що за чортівня тут відбувається? Невже ніхто не бачив цього? Не бачити — можливо. Але не чути? Ці крики неможливо ігнорувати. Неможливо забути.
​Біля мене сів Джон. Різко вирвав мене з моїх думок.
— Перший виступ виснажливий? — мовив він з широкою, веселою усмішкою.
Я глянув на нього порожнім поглядом. «Як ти можеш бути настільки безтурботним?» — промайнуло в голові. Я не відповів. Просто підвівся й вийшов.
​Зовні вже майже світанок. Небо набирає червоно-помаранчевих барв. І в одну мить я знову опинився там — на закинутому ярмарку. Повітря пахне іржею, легкий вітер змушує тіло здригнутися. Я не вдома, це не сон. Я повільно видихаю. Крок за кроком ступаю по гравію — хрускіт під ногами заспокійливо ріже тишу. Куди йду? Навіщо? Не знаю, ноги самі ведуть. Але мені треба розкласти все по поличках. Хоч якось.
​Я й не помітив, як зупинився біля шатра. Переді мною стояла величезна строката палатка — брудна, занедбана, вицвіла, деінде порвана і наче підгоріла. Але вночі, коли я бачив її вперше, вона була іншою: чистою, яскравою, залитою вогнями. Шатро манило всередину, наче там заховані всі відповіді. Я торкнувся тканини. Пальці розсунули полотнища — і я ступив у темряву як гість, як глядач. Не як актор.
​Всередині — тиша. Пустота. Десь високо над головою повільно гойдаються тримачі, на яких акробати виконували трюки. Запах пилу. Напівтемрява. Повітря стоїть густе і важке, ніби хтось щойно щось сховав. Я ступив поміж пустих рядів, пальці ковзали по спинках глядацьких стільців. Коли пройшов далі — зупинився. Платівковий програвач. Поруч лежала його чорна, пошарпана платівка. Я важко ковтнув; у голові майнула думка: а що, якщо…?
​Рука моя простяглася до неї, ніби зачарована, але раптом відсахнулась. Я обернувся — ззовні почувся шурхіт і голоси. Вони наближалися. Я сховався поміж лахміття шатра, не гаючи ні секунди; його затхла тканина обгорнула мене і вхопила в темряву. Серце забилося гучніше. У середину зайшов Лаціо — і ще хтось, хто мовчав.
​— Вінсент... от про що я хочу з тобою поговорити без зайвих вух, — почав директор. — Він не той, хто здається.
Його голос лунав у тиші шатра, як скрип залізних гойдалок у порожньому парку.
— Юджине, — мовив він, і я зрозумів: з ним був акробат. — Наглядай за ним. Спостерігай, що він робить.
— Але, пане, навіщо? — промурмотів він спантеличено.
— Вінсент — цікава особа, — Лаціо зробив паузу, ніби підбираючи слова. — Спостерігати за ним — як тримати в руках кристал, який ще не розкрив свій внутрішній спектр. Він думає, що контролює себе. Але він не готовий до всієї правди… це може його травмувати.
​«Брехня», — подумав я. Це була відверта брехня з уст Лаціо; він мав на увазі зовсім інше. Явно не це — йому начхати на мій стан.
— Йому не слід знати більше, ніж знає зараз. Рано ще. Спостерігай за кожним його кроком: дивись, що він питає, про що говорить. А якщо почне нишпорити глибше — кажи мені. Я розберусь сам.
— Але чому я? — запитав Юджин.
— Решта до нього надто близькі, — відповів Лаціо тихо. — Він симпатизує їм, і вони не скажуть мені правди. Ти — інше. Він тебе дратує, я це бачу. Особливо коли він поруч з Авророю.
​Я почув, як Юджин різко видихнув після згадки про Аврору. А коли у свідомості клацнуло: усі ці погляди, холодні погляди від нього — це все не просто так. А тепер я — в полі зору. Ноги ніби підкосилися. Я послизнувся на підлозі — і по шатру прокотився гучний шурхіт.
Серце в ту ж мить ніби зупинилося. Горло пересохло. Я затамував подих, застиг, боячись навіть порухатися, щоб не видати себе. Але клянусь — я відчув кожною фіброю тіла, як Юджин і Лаціо дивляться просто в мій бік, немов бачать мене крізь тканини шатра. Бо вони обидва раптово замовкли.
 ​Я почув тихі кроки, що наближалися — і серце завмерло. Я заплющив очі так сильно, що перед ними все побіліло. Потім пролунав різкий звук тканини шатра — Лаціо різко відкинув полотно просто поруч зі мною… і не помітив мене. Хотілося видихнути з полегшенням. Просто випустити повітря. Але я мовчав, застиг, тримався до останнього м’яза, поки його кроки повільно віддалялися…
— Пильнуй його тихо. Не втручайся. Не показуй йому, що його аналізуєш. Він відчуває фальш — навіть найменшу, він розумніший, ніж можна подумати. Дивись лише. Запам’ятовуй. Він сам себе видасть. Такі, як він, завжди видаються, особливо коли одні.
​Кроки віддалялися… і тільки тоді я видихнув тремтячим, зламаним повітрям. Проте ще якусь мить не міг вийти. Тканини шатра липли до плечей, ніби не відпускали. Ноги не слухалися. Я просидів там хвилин десять, а може, й менше. Час розтікся і втратив форму, я загубився у ньому. Пальці зарилися у волосся — і мене аж тягнуло смикнути, вирвати пасма, лиш би заглушити думки. Я тепер під прицілом. Вони стежать. А що буде, якщо я піду глибше? Якщо почну копати? Що зробить Лаціо тоді?
​Це місце — не цирк. Це пастка, забита тінями, страхом, правдою, яку не дозволяють побачити. І я мушу розгадати ці таємниці. Мушу вибратися з цього кошмару — перш ніж він проковтне мене остаточно. Голова боліла, паморочилась; відчуття, що з кожного куточка на мене дивляться, не покидало. Я боявся своєї тіні, тривога, від якої тіло тремтіло кожен раз. Я був неуважний — потрясіння від побаченого на виступі й почутого від Лаціо вплинуло на мене більше, ніж я хотів би. Я і артисти — ми всі були на арені шатра, але… зараз пусто, тихо, тіней нема, криків не чутно. Але моя розсіяність не зникала, і вона не залишилася непоміченою.
​2
​Я сидів на стільчику глядачів, перший ряд. Тіло пробило тремтіння, наче позаду всі тіні дивилися холодно мені у спину. Я заламував пальці на руках. Дивився в одну точку, а торнадо думок вихором розносилося у голові. Цирк виступає лише вночі, в Лондоні всі зникають уночі. Артистам більше 80 років, і давно мали б бути мертві, проте вони живі та молоді. Лаціо — він хитрий і розумний суперник, вартий уваги. Покинути це місце неможливо, а глядачі тут — тіні минулого. Ніколи не сказав би цього, але після побаченого можу заявити: тут діється те, що логіка та наука не пояснять. Тут дійсно причетна містика. Є підозра, що кожен гість на цих стільцях — це ті, кого я шукав. Та цікаво, чому артисти бачать не так, як я? Я ж казав: аби дійти до істини, варто пройти до самого пекла. Пройду! Без сумнівів.
​Я різко скочив, наче вдарило струмом, коли чиясь рука лягла на моє плече. Це була Аврора — вона схвильовано дивилася на мене.
— Що з тобою, Пухнастику? — її ніжний голос, погляд… це на мить розслабило, але я одразу тривожно оглянувся і помітив його — погляд Юджина, пронизливий, косий.
— Ам… нічого… все-все добре, — заїкнувся я, пересівши на інший стільчик, тримаючи дистанцію та уникаючи погляду Аврори.
— Ти чого? — спантеличено мовила дівчина, дивлячись на мене з розширеними очима.
​Я мовчав, трусив ногою нервово. Я глянув спідлоба на інших: Юджин кидав погляди у наш бік, Джон, Боббі та Біллі сперечалися про щось, а Фредерік нудьгував, спостерігаючи за перепалкою клоунів. Я вагався мить, а потім тихо прошепотів:
— Вчора на цих місцях сиділи люди?
— Звісно, люди, — спантеличено мовила Аврора.
— Ти впевнена?
— Впевнена, — вона нахмурилась. — А що таке?
— Просто цікаво, — мовив я, не дивлячись на неї.
А вона, хмикнувши, спокійно промовила, наче це нічого особливого:
— Дивні цікавості у тебе.
Її голос був таким невинним. Я глянув на неї, а в голові промайнула думка: «Чому ти не бачиш те, що і я?»
​Після невеликої паузи я продовжив:
— А якщо ми оточені полем, яке покинути неможливо, як люди сюди потрапляють?
— Легко, магія, — так щиро і швидко мовила Аврора, що на мить я думав, що недочув.
 — Магія? Серйозно?
— Так, магія. Нею Лаціо керує. Шатро завжди тут, але з'являється у містах Англії, коли ми готові до шоу, тобто коли Лаціо запустить механізм чарів. Тоді люди можуть до нас завітати, а по завершенню шоу йдуть собі далі.
​Я відкрив рот, аби щось сказати, але не зміг. Вони тут все ж ненормальні, це безнадійно щось у них питати.
— Ти сама почула, що зараз сказала? — мій голос скептично пролунав, коли я не відривав погляд від дівчини.
Аврора вже хотіла щось сказати, відрізати різко, але її перебив голос. Юджин підійшов до нас.
— Авроро, нам треба тренувати новий трюк.
Він звертався до неї, але погляд був на мені — прискіпливий, від якого я важко ковтнув, дивлячись на нього знизу вгору, як безпорадне кошеня.
— Чи у тебе більш важлива розмова? Аж цікаво, про що ви спілкуєтесь, — акробат схрестив руки на грудях, дивлячись так холодно, що стало не по собі. Я уже хотів сказати, що ні про що ми не говоримо — Юджин точно не мав знати цього. Але Аврора перша встигла заговорити.
— Я розповідала про те, як працює цирк, — так спокійно і невинно. А я лишень прикрив очі, розуміючи, що це був необачний крок.
​Дівчина встала і жваво пішла на арену, глянувши на мене коротко, наче це все нічого.
— Так цікаво щось про цирк дізнатись? — звинувачувально мовив Юджин. Від цього сирітки пройшли тілом, я випрямився і прокашлявся.
— Та ні, просто запитав, як люди сюди потрапляють.
— Через вхід.
Ці його холодні слова змусили мене кивнути, і саркастично відповісти.
— Дякую, дуже інформативно. 
— Звертайся.
​Повисла ніякова тиша. Акробат не відходив від мене, все оглядав з підозрою. Мої очі бігали по сторонах, лишень би не дивитись на нього.
— Пухнастий! Ану сюди іди, допоможи з фокусом! — крикнув Фредерік. О так, це моє спасіння! Так швидко та з таким бажанням я ніколи не біг на арену за весь час перебування тут. Я пройшов повз акробата, нічого не сказавши. Тренування — так, це те, що потрібно зараз.
​Я занурився у роздуми, поки Фредерік щось пояснював, та його слова пролітали повз. Виходить, Лаціо щось і справді приховує. Говорить артистам казки, а сам крутить усім, як бажає. Ось хто той, хто здається не тим, ким є. Та навіщо йому все це? Магія? Звучить неправдоподібно, але, поєднуючи свої думки і побачене, це єдине, що зараз дійсно пояснює все, як би по-дурному то не звучало. Лаціо має свої мотиви і приховує їх вміло — навіть від своїх же артистів. Вони можуть бути заручниками цього місця так само, як і я, граючи свої ролі професійно. Сам тут я ніщо, треба союзника, якому я зможу довіряти. Та питання у тому, чи зможу когось схилити на свою сторону? Невідомо. Відомо лиш одне: мені треба зібратися, розгадати загадки шатра і як вибратися з цього місця. Тіні під час шоу… я впевнений, це зниклі люди, про яких забули. Душі, приречені тонути в забутті й кошмарах.