ГЛАВА 4

1
​Разом із Фредеріком ми блукали закинутим ярмарком. Сире повітря різало легені холодом, а над головами згущувались важкі хмари. Я зітхнув і тихо запитав:
— Чому тут так занедбано?
— Ярмарок давно не працює, — відповів Фредерік майже байдуже. — Він збанкрутів через один випадок, люди розійшлися. Лишилося тільки наше шатро. Колись тут палали вогні, лунала музика, були фаєр-шоу, міми, солодка вата, попкорн… Нас було багато. А тепер — майже нікого. Тож, чесно кажучи, ми раді, що ти з нами. Твоя присутність робить цирк живішим, не таким занедбаним.
​Я насупив брови, вслухаючись у його слова. Чомусь у грудях защеміло: тривога й співчуття переплелися в одне. Десь неподалік рипнули старі атракціони, і ми замовкли. Я намагався скласти пазл у голові, та думки розпливалися.
— А ви чому не пішли? — нарешті спитав я, глянувши на Фредеріка.
— Бо це наше життя, — з легкою усмішкою відповів він. — Ми цим дихаємо, та й піти нам нікуди.
— Ви колись залишали межі шатра? — обережно вимовив я, вдивляючись у Фредеріка, наче шукав у його очах підтвердження чи спростування.
​Фредерік зиркнув на мене, ніби не чекав такого запитання. Він замовк і замислився, наче й сам не був певен у відповіді.
— Чесно? — нарешті промовив він задумливо. — Давно ні, нема куди. Тут, крім поля, нема нічого.
Виходить, вони теж не можуть ступити за ці межі… Цікаво, чи знають вони про причини цих невидимих стін? Ця думка не давала спокою, але я мовчав. Але була ще деталь.
— Навколо поле. А колись ви задавалися питанням: звідки люди на ваших шоу тоді? — нарешті обізвався я.
​Фредерік помітно напружився, почувши мої слова. Він кинув на мене недовірливий погляд, а потім швидко окинув очима простір навколо, наче перевіряв, чи нас ніхто не слухає. Моє серце вдарилося сильніше. Він щось знав — і боявся про це говорити?
Від цієї думки мені ставало тільки цікавіше: що ж приховує це місце? І хто ті таємничі глядачі?
— На що ти натякаєш? — Фокусник різко зупинився і глянув на мене підозріло.
— Тебе взагалі не хвилює, що тут якась чортівня відбувається дивна? — нахмурився я, здивований його відповіддю.
​Фредерік зітхнув і провів рукою по скронях.
— Слухай, Пухнастику… тут немає жодної чортівні, — промовив він, намагаючись заспокоїти мене. — Просто мовчи і роби, що тобі кажуть, не пхай носа куди не слід.
В його голосі відчувалося роздратування. Не пхати носа? Серйозно? У мене загорівся інтерес до цього місця, а тепер — сидіти склавши руки? Та ніколи.
​Він відчинив двері пошарпаної будівлі в кінці ярмарку, і затхлий запах пилу вдарив у ніс. Всередині було темно, і від цього ставало ще моторошніше. У голові миттєво промайнула думка: «Хоч би не вбили…»
— Де ми? — спитав я, заходячи слідом за Фокусником.
Він запалив світло, і перед очима розкрилася картина: старий, запилений склад, наповнений реквізитом і костюмами. Повітря пахло старим деревом і фарбою, а тиша, що панувала навколо, робила все ще моторошнішим.
— Склад мотлоху, — спокійно мовив він, нишпорячи серед коробок. — Все це приносили сюди, бо воно не потрібне. Зараз підберемо тобі костюм, а я собі заберу реквізит.
Я кивнув і на мить замовк.
​— Слухай, Фредеріку, — промовив я, оглядаючи приміщення в пошуках будь-яких підказок, — ти говорив, що тут за певних обставин усе зупинилось. Що сталося?
Я спинився на мить, відчуваючи, як повітря навколо ніби напружилося, і в очах Фредеріка очікування змішалося з чимось невимовним.
Він знизав плечима.
— Нещасний випадок, — промовив він тихо. Фредерік обережно озирнувся, наче боявся, що хтось почує. — Ми просто робимо те, що дарує людям щастя. А далі… питань краще не ставити. Бо відповідей ти все одно не отримаєш.
— І тебе це влаштовує? — запитав я. — У тебе немає питань щодо цього місця?
​Фокусник збирався щось сказати, але раптом замовк. Його очі завмерли десь за моєю спиною. Я обернувся — у дверях стояв Лаціо. Він дивився на мене примружено, наче намагаючись зрозуміти, що я вже встиг накоїти.
 Фредерік зітхнув, швидко простягнув мені в руки запилений костюм і, не сказавши більше ані слова, вийшов зі складу, лише краєм ока зиркнувши на Лаціо.
Той залишився у дверях. Його погляд ковзнув по мені, наче лезо.
— Мій Пухнастий друже… — хижо протягнув він. — Давай прогуляємось.
​2
​— Розумієш, — почав Лаціо, схопивши мене під руку. Ми неквапом ішли потрісканим тротуаром, до цього розмовляючи про погоду. — Тут ми живемо в гармонії, мирі й злагоді. Тут панує довіра та взаєморозуміння.
Його голос звучав спокійно, проте в кожному слові відчувалася прихована загроза.
— Так, звісно, я це розумію, — відповів я, коли Лаціо сильніше стиснув мій лікоть.
— Я цьому дуже радий, — він промовив рівно й небезпечно. — Бо без довіри тут не буде нічого хорошого. Особливо якщо ти один опинишся проти всіх.
«Чудово, що попередив, тепер мені точно треба когось знайти ближчого до себе», — подумав я.
​— І не думав про таке, — мовив я з прищуром.
— Чудово, — прошепотів він, сильніше стискаючи мій лікоть до болю. — Знай, Вінсенте: я дізнаюся про все. Якщо ти щось задумав чи вирішив понишпорити тут — попереджаю: так легко з рук нічого не зійде.
Коли ми наблизилися до шатра, він відпустив мою руку, наче нічого й не було.
— О, бачу, Фредерік уже знайшов тобі костюм. Не можу дочекатися, щоб побачити тебе на арені, — промовив він майже весело, хоча кілька секунд тому в його голосі звучала загроза.
​Лаціо щось приховує — це відчувається в кожному його русі, у фальшивій усмішці, що не торкається очей. Його погляди надто уважні, слова — занадто обережні. Наче він боїться, що правда вирветься назовні. І артистів він залякує не менше.
Але що саме він приховує? І від кого — лише від мене чи від усього цирку?
​3
​Будні стали однотипними. Я «заліг на дно», не цікавився нічим, не розпитував ні про що. Робив так, як казали, проводив з артистами весь час. Відчуття, що вони з’їхали з глузду, не зникло, але якось звик до цього. Мене цікавило більше: які глядачі сюди ходять? Уявні, може?
Так минув тиждень.
​Я сидів за кулісами, у гримерці, перед дзеркалом. Себе я не бачив — скло відбивало лише тьмяне світло ламп і силует Аврори, що стояла переді мною. Вона весело наспівувала, розмальовуючи моє незадоволене обличчя, наче не помічала, як повітря довкола ставало важким і холодним.
Сьогодні — мій перший виступ. Чи був я збуджений? Дуже, але не від самого шоу, а від цікавості.
І головне — виступ вночі. Як і всі інші — завжди вночі. В голові майнула думка: «Вночі вийшов — та не повернувся додому». Чи це збіг? Чи все пов’язано? Але звідси виникає наступне питання: якщо сюди і заходили зниклі, то куди вони діваються далі? Питань дедалі більше, а відповідей — нуль.
​І мушу визнати, з артистами ми наче порозумілися. Вони дивні, як я не раз казав, але загрози з часом я бачив у них менше.
Хоча Юджин... щось у ньому не дає спокою. Здається доброзичливим, проте я помічаю, як він стежить за кожним моїм рухом, за кожним кроком.
І все одно це місце дихає чимось... не тим.
Я уникаю Лаціо. Після тієї прогулянки, після його «попередження» — краще не потрапляти йому на очі. Його усмішка — мов тріщина на дзеркалі: досить одного дотику, і все розсиплеться.
​Мені потрібно лише трохи часу. Ще трохи — і, можливо, я дізнаюсь, чому цей цирк ніколи не спить ночами.
— От і все, Пухнастику, ти готовий, — ніжний і веселий голос Аврори вирвав мене з думок.
Вона відступила від дзеркала, і я нарешті побачив себе. Моє незадоволене обличчя стало ще більш хмурим. На мені — костюм блазня. Дзвіночки на капелюсі тихо подзенькували щоразу, коли я ворушив головою, а грим на все обличчя робив мене схожим на божевільного клоуна.
Мені стало водночас смішно і гірко. Детектив, який звик шукати правду, тепер сидить у костюмі клоуна. Ой, пробачте — гримасника. Хоч назву міняй, хоч ні — суть не змінюється. Іронія долі все та ж. Ця роль точно не надихає.
 ​— Скажи хоч щось, — мовила Аврора, спершись стегном на столик поруч із дзеркалом. Вона схрестила руки на грудях і дивилася просто на мене. — Таке враження, ніби тобі не подобається.
— Ніби? — я криво посміхнувся, намагаючись стримати роздратування. Сарказм усе одно прорвався в голосі, як тріщина в тонкому склі.
Вона закотила очі — різко, майже театрально. Але навіть у цю мить, коли дратувалася, залишалася неймовірно вродливою. Я й сам не помітив, як кутик моїх губ ледь помітно піднявся догори.
​— Ти ж знаєш, я не хочу виступати. Мені б краще просто кидати вам реквізит на арену й спокійно ходити туди-сюди, — сказав я рівним тоном. — Але мушу визнати, твої руки — чарівні, а грим справді гарний.
Радісна посмішка повільно розцвіла на губах Аврори, м’яко освітивши її обличчя у напівтемряві шатра.
— Ну, раз грим тобі до душі, — промовила вона з лукавим вогником у погляді, — тоді виходь на арену, Пухнастику. Його варто показати глядачам.
​Я мовчки дивився на неї кілька секунд, ніби намагаючись збагнути, жартує вона чи говорить серйозно. Потім тихо запитав:
— Які ще глядачі вночі? — голос мій злегка зірвався від цікавості. — Коли я вперше прийшов сюди, у шатрі не було ні душі.
— Тут була повна палатка людей, Пухнастику, — прошепотіла вона майже з захопленням. — Нам аплодували, овації лунали звідусіль! — її голос тремтів, а очі сяяли, відбиваючи світло ліхтарів, що гойдалися під куполом.
​Я дивився на неї довше, ніж мав би. Шукав хоч крихту брехні — нещирий рух, зміну подиху, тінь сумніву в зіницях. Але… нічого. Лише чиста віра в те, що вона бачила.
І все ж щось у повітрі зрадницьки хололо. Наче аплодисменти, про які вона говорила, досі лунали десь далеко — у темряві, куди ніхто не дивиться.
— Я чітко пам’ятаю, що бачив, — мовив я, не відводячи погляду. — Крім мене, там не було нікого.
Думки крутилися в голові, мов зірвані з якоря. Я був готовий поклястися кар’єрою — тієї ночі я справді був у шатрі. Один.
​— Цього не може бути, — прошепотіла вона, відвівши погляд убік. — Зала була повна.
Її слова знову звучали чесно й щиро. У голосі вчувалася легка образа — за те, що я не повірив.
— Може, я й забувся… Проїхали. У нас сьогодні шоу, — мовив я, підводячись зі стільця.
Я не хотів засмучувати Аврору — принаймні перед виступом. Знав, як для неї це важливо. Та й, зрештою, я джентльмен: не можу собі дозволити образити дівчину. Дівочі почуття — штука складна. Одне слово, сказане невчасно, — і ось уже кінець світу.
Врешті я ж для себе знав: тієї ночі цирк був порожній, і певен, що сьогодні буде так само. Які дурні ходять уночі в цирк? Ну добре, може, один-два… я випадково натрапив на цих навіжених, але ж не повна палатка?
​4
​Я стояв за кулісами, чекаючи свого виходу. Не бачив арени, але чув гомін — оплески, крики, сміх. Від цього дихання перехопило, а серце пропустило удар. Невже справді у цей цирк ходять? Я не міг повірити тому, що чув. Це здавалося неможливим.
Нарешті — мій вихід. Крок за кроком я наближався, відвів тканину шатра й увійшов усередину.
​Сміх і аплодисменти — немов із платівки: штучні, холодні, скрегочучі.
Яскраві вогні засліпили мене, арена жила — трюками, фокусами, магією.
А потім я завмер. Серце шалено забилося, холодний піт залив тіло, горло пересохло.
Переді мною — заповнені трибуни. Але не людьми. Тінями. Силуетами, що корчилися від болю.
Вони не сміялися й не аплодували. Вони кричали — в агонії, що розривала їх, вириваючи все людське.
Навколо здійнявся хаос. Крики й сміх злилися у суцільний гул, що рвав барабанні перетинки.
​Мої очі металися в паніці, в нерозумінні. Я хотів утекти. Зробив пару кроків назад та оступився. Я стояв як статуя, від чого на мене покосилися артисти в подиві. Вони не бачили того, що я?
Неохоче, мов маріонетка, я повернувся на арену. Мусив грати свою роль.
Під несамовиті крики тіней на трибунах, під стогони тих, хто, здавалося, проклятий дивитися це шоу вічно.
І зараз я зрозумів: це місце не просте, воно має свої загадки та таємниці... містичні таємниці.