ГЛАВА 3

 ​1
​Мене оточувало лише кукурудзяне поле. Посеред нього — ярмарок. Великий, занедбаний, зарослий. У центрі височіло шатро.
​Покинуті каруселі рипіли від вітру. Іржаві вивіски гойдалися, наче шибениці. Прапорці — колись яскраві — тепер висіли лахміттям, брудні й розірвані. Сам цирковий намет був темним і заляпаним — зовсім не таким, як кілька годин тому, коли я вперше його побачив. Я вдивлявся у все це, не вірячи власним очам. Ще вночі був у Камден-Тауні… а зараз? Де я, в біса, знаходжусь?
​Навколо — тільки суха кукурудза й сіре, похмуре небо. Мої долоні вкрилися потом, серце гупало так, ніби пробивало горло. Скрип металу. Шелест сухого листя. Крик ворон. Усе це скидалося на проклятий фільм жахів. Я відчув, як груди стиснуло лещатами.
​І тоді почувся сміх. Знайомий. Хижий. Знущальний.
Я різко обернувся, готуючись до нападу. Із темряви шатра виходив Лаціо. За ним рухалися артисти цирку. Його сміх різав по нервах, підтверджуючи те, що він казав раніше.
— Я ж попереджав вас, Вінсенте, — протягнув він. — Змиріться. І подорожуйте з нами.
​Його голос — огидний, липкий, ненависний. Я стиснув щелепи, дихання стало уривчастим від злості й тривоги.
— Де ми? — майже прогарчав я.
— Хіба не видно? — розкинув руки Лаціо з тією своєю мерзотною усмішкою.
— Ваші фокуси мене не цікавлять. Як ми тут опинились? — кинув я, нахмурившись.
— Заспокойся, — мовив Фредерік тихо, майже лагідно. — Ми як були тут, так і лишилися.
​— Заспокоїтися? — я нервово усміхнувся. — Смішно. Може, тобі варто змінити роль у цьому шоу? Клоун із тебе вийшов би кращий.
— Годі! — різко обірвав Лаціо, скривившись у роздратуванні. — Я вже сказав тобі все. Змирись. Ти залишишся з нами — хочеш того чи ні. У тебе немає вибору.
— Вибір є завжди! — кинув я з викликом. — От піду по цій кукурудзі — і рано чи пізно вийду до цивілізації. А головне — подалі від цього цирку навіжених.
​Лаціо не засміявся. Лише примружив очі, його усмішка зникла, поступившись тій огидній серйозності, від якої мороз пішов по шкірі.
— Іди, — мовив він спокійно. — Спробуй.
​2
​Я йшов кукурудзою, роздратовано розштовхуючи гостре листя. Воно різало шкіру, било по обличчю, та мені було начхати. Я йшов прямо. Прямо — і тільки прямо. Адже рано чи пізно мусив кудись вийти.
Але не так сталося, як гадалося.
​Я вирвався з гущавини й опинився… на ярмарку. Лаціо все так само сидів на своєму місці, артисти застигли поруч, ніби чекали. Він підняв руку і криво усміхнувся, махнувши мені — так, ніби вітався.
Я стиснув кулаки й, не гаючи ані секунди, повернувся назад у поле. Цього разу змінив напрямок, ішов швидше, важче, відчуваючи, як піт стікає по спині. Не звертав нікуди, клявся собі в цьому.
​І все ж — знову ярмарок. Знову їхні обличчя. Знову Лаціо з тією ж усмішкою.
— Та якого біса?.. — видихнув я, серце билося вже у скронях. — Це неможливо… неможливо! Я не звертав!
Вдих став різким, уривчастим. Повітря здавалося густим, важким, наче й воно чинило опір. Чорт забирай, як я знову тут опинився? Як?
​— Ласкаво просимо в «Цирк Навіжених», як ти його назвав, — промовив Лаціо рівно, навіть спокійно. Його очі світилися задоволенням, бо він бачив моє розчарування. — Тільки одне: Вінсент — не для сцени. Це ім’я тобі тут не належить.
Він зробив паузу, примружився, наче куштуючи власні слова.
— Обери собі псевдонім. Усі в нашій трупі його мають. Усі без винятку.
​— Псевдонім? Серйозно? — у мене вирвався легкий істеричний смішок. — Щось на кшталт… Кролик Пухнастик?
Я кинув ці слова знущально, щоб висміяти саму ідею. Але в ту ж мить Лаціо розсміявся. Світ навколо ніби здригнувся. Все стало різкішим, кольори зблиснули болючою яскравістю. Спалах осліпив мене, і кілька секунд я стояв у повному нерозумінні, кліпаючи очима.
​— Чудово, — задоволено протягнув Лаціо. — Почувайся як удома, Пухнастику.
Його сміх підхопили інші артисти. Глухий, холодний, мов із самої темряви. І тільки тепер я збагнув… Я сам підловився. Своїм же жартом. Вони прийняли його. І тепер це моє ім’я тут.
 ​— Будь проклята та мить, коли я приїхав у Камден-Таун, — прошипів я собі під ніс, так сильно прикусивши щоку, що відчув металевий присмак крові. Дихання виривалося уривчасто, хрипко, кожен вдих лише підігрівав лють.
— Ходімо, Пухнастику, — пирхнув Фредерік і засміявся. — Ми підберемо тобі роль.
Артисти, підхопивши його сміх, попрямували до шатра. А я? Змирився? Ні за що. Я мав знайти рішення для цієї чортівні, розгадати секрет цих фокусів. Але щоб знайти — треба було втертися в їхню довіру. Тому я рушив за ними, пинаючи каміння.
​3
​— Ну, і на що ти здатний? — Аврора схрестила руки на грудях, дивлячись на мене з усмішкою, дивно ніжною для цієї обстановки. Ми сиділи на арені шатра гуртом, обговорюючи мою роль у шоу. Точніше, обговорювали вони, я лишень похмуро спостерігав.
— На те, чого ви не вмієте, — вирвалось у мене різко. — Логічно мислити. — Я на мить замовк, вловивши їхні погляди, й знизав плечима. — Хоча яка з того користь? Тут, здається, ні розум, ні логіка не існують.
​Всі дружно перезирнулися.
— Ти досить кумедний, я ще раз запропоную тобі роль клоуна, — мовила Аврора, усміхнувшись так, ніби щиро вважала це гарною ідеєю.
— Джону якраз потрібен партнер. Біллі й Боббі до свого дуету його не приймають, — додав весело Фредерік.
Джон у відповідь широко вишкірився, і від цього у мене по шкірі побігли сироти, а волосся на руках стало дибки. Стати уособленням свого дитячого страху? Та ніколи в житті!
​— Давайте без партнерів... Без образ, Джоне, — промимрив я, сам не до кінця впевнений у власних словах. Уявіть собі: успішний детектив мимоволі змушений виступати у цирку. Та ще й у ролі клоуна. Звучить як початок поганого анекдоту... і, на жаль, я в ньому головний персонаж.
​Усмішка Джона згасла, змінившись похмурою гримасою.
— Ну й не треба, я чудово і сам покажу шоу, — буркнув він, гордовито піднявши підборіддя.
Біллі й Боббі хихикнули в унісон, немов один голос.
— Змирися, Джоне, ми як були, так і лишимось єдиним та неповторним дуетом, — весело мовив Боббі. — А для Пухнастика, — він хитро скосив погляд на мене, — у мене є ідея, чим він може бути корисним.
​Від того, як вони одночасно заусміхалися, мене пробрав мороз. Здавалося, вони вже давно вирішили мою долю, а я лише безглуздо намагаюся борсатися в сітці, яку вони з насолодою затягують довкола.
— Тільки не кажіть, що мене, як кролика, Фредерік буде з капелюха діставати, — мовив я, закриваючи обличчя руками й безнадійно зітхнувши.
​Артисти вибухнули сміхом — гучним, надривним, але й дивно щирим. Фредерік театрально підняв свій циліндр, ніби вже бачив, як витягує мене за вуха.
— О-о-о… — протягнув він солодким голосом, — а може, й справді… Пухнастик з капелюха. Це буде родзинка шоу!
— Глядачі це полюблять, — підхопила Аврора, її очі блиснули хижим вогником.
І тут мене пройняв холод. Я підняв на них стурбований погляд. Які ще глядачі у цьому забутому Богом місці? Вони тут усі ненормальні?
​— Розслабся, Пухнастий, — мовив Біллі, досі захлинаючись сміхом. — Для кролика ти надто великий. — Він скривив обличчя у гримасі, що мала б бути усмішкою. — Боюсь, Фредеріку доведеться щоразу шити новий циліндр… спеціально під тебе.
Всі знову розреготалися. А тоді Біллі схилив голову й, ніби серйозно задумавшись, додав:
— Хоча, знаєш… із твоїм характером ти б підійшов на роль Гримасника. Будеш ходити, веселити всіх просто своєю присутністю, нам, клоунам, заважати виступати.
​— А що, мені подобається. Буде досить цікаво, — мовила Аврора.
— Згода! — одразу підхопив Фредерік.
І тут Джон різко підбіг, опинившись занадто близько. Він плюхнувся поряд на стілець так, що наші плечі майже торкнулися. Я здригнувся, немов мене вдарило струмом. Чому ти, в біса, такий приставучий, як реп'ях?
Він приобійняв мене за плечі.
— Це шикарний елемент шоу, — промовив він і махнув рукою вперед. — Як бачиш, ми все одно у парі будемо.
 ​Я лишень відвернув голову, закусивши губу до болю. Його долоня тиснула, немов залізний зашморг. Джон помітив мою паніку і легким штрихом торкнувся мого плеча.
— Ти що, боїшся мене? — запитав він здивовано. Я лише перелякано глянув на нього скоса.
— Тю, міг би одразу сказати, — кинув він з усмішкою.
— Тепер на всі сто відсотків ім’я Пухнастий Кролик йому підходить, — промовив досі мовчазний Юджин. Я відчув, що це ім’я — вже не просто кличка, а вирок.
​Залишок дня мені пояснювали мою роль. А в голові крутилися інші думки: для кого ці шоу? Де ми? Поле навколо наче дихало: кукурудза шепотіла, листя похитувалося. Шатро не просто стояло на землі — воно неначе ширяло над нею. Світло сонця падало неправильно: одні сторони яскраві, інші — глибоко темні, наче простір був поділений на шматки часу.
​Нарешті ми сиділи всі разом у малій палатці за шатром — місці, де жила вся команда. Мені вже виділили куток. Атмосфера була дивовижно дружньою. Я вперше побачив їх без гриму: звичайнісінькі люди, на перший погляд навіть нормальні. Посмішки, жарти, легкі перепалки — усе здавалося буденним.
Але спокою не давала деталь: гастролі 1927 року… Листівка, пожовклий афішний папір на столі ніби шепотіли мені про щось. Чи це я опинився в минулому, чи вони — у майбутньому? Логічна думка, що ці люди вже давно мали б бути мертвими, роздирала мене зсередини.
​Я відклав тарілку — апетиту не було. Вслухався у розмову.  «Це реальні люди чи лише тіні?» — я струснув головою. Дурниці.
— Так хочеться знову вийти на арену, подарувати нові емоції глядачам, — мрійливо мовила Аврора. Без гриму вона була ще вродливішою.
— Я планую використати щось зі старого реквізиту, — мовив Фредерік. — Усе збереглося у дивно гарному стані… наче час для них зупинився.
​Моє дихання затамувалося. Зупинився час? Невже вони цього не помічають? Невже не розуміють, що він тут зовсім інший? Я відчував, що тут криється щось, що виходить за межі логіки. Або вони навіжені, або світ навколо зламався.