ГЛАВА 2

 1
​Я дивився, як Лаціо наливає чай — мені й собі. Запашний, гарячий, він видавався ідеальним у цю мить, коли з мене ще стікала холодна волога, а пальці неслухняно тремтіли. Але пити я не поспішав. Натомість повільно оглядав фургончик, який водночас був і кабінетом.
​Усередині панував затишок, майже неприродний для такого місця: тепле світло, маленький столик, полички, кушетка, стіна, вкрита афішами, й дзеркало, що дивилося на мене темною глибиною.
— Пригощайтеся, детективе, — спокійно мовив чоловік, сідаючи навпроти й усміхаючись так, ніби ми були давніми друзями.
— Дякую, — сухо відповів я, не відводячи очей від горнятка. Гаряча пара піднімалася вгору, мовби намагаючись приховати щось у глибині рідини.
— Він не отруєний, — кинув Лаціо майже весело, немов прочитав мої думки.
​По моїй спині пробіг табун мурашок. «Зберися, Вінсент», — прошепотів я собі.
— Тож... ви кажете, виходу немає? — обережно запитав я, нарешті беручи чашку до тремтячих рук, проте не поспішаючи пити. — Як ми опинились в іншому місці так швидко?
— О, ви надто різко це формулюєте. Я більше люблю казати: покинути шатро важко. Кожен чіпляється за нього, зачарований ілюзією вічної магії, — Лаціо тихо засміявся, відпиваючи з власного горнятка. — А ми стоїмо там, де стояли, ніяке місце ми не покидали.
​Я вдивлявся в темну рідину, слухаючи його слова.
— Але ж ми зараз вийшли з нього, сидимо у вашому фургоні, — зауважив я й зробив обережний ковток. Гарячий напій наче розпалив зсередини, змусивши тіло здригнутись від приємного відчуття.
— О, ви помиляєтеся, Вінсент, — його сміх прозвучав глухо, майже порожньо. — «Безликі Сни» — це не лише строкате шатро. Це щось значно більше. Це сама земля під вашими ногами. І коли завтра ви спробуєте вийти на вулицю... повірте, будете вельми здивовані побаченим.
​Його голос був тихий, майже доброзичливий, але кожне слово різало слух, мов приховане попередження. Тривога піднялася зсередини, стискаючи груди. У повітрі ще бриніла далека мелодія з шатра — меланхолійна, але тепер у ній вчувалося щось хижо-неспокійне. Аромат чаю, такий приємний секунду тому, раптом став занадто насиченим, майже задушливим.
​— А що, як я завтра просто вийду і піду геть? — спитав я, нахиливши голову набік і пильно дивлячись на нього.
Сміх Лаціо знову рознісся фургоном. Він тривав на мить довше, ніж личило, і в ньому було щось неприродно фальшиве.
— Тоді бажаю вам успіху. Розчаровувати вас зарано, варто поспостерігати за усім з перших рядів.
​Його очі зблиснули. У цьому погляді було щось хижо-лукаве, що змусило мене відчути себе загнаним у пастку. Моє тіло не піддавалося розслабленню, серце калатало, дихання ставало уривчастим. Я вперше за довгий час відчув, що втрачаю контроль — і що це місце дихає разом зі мною.
​— Знаєте, Вінсент… ви, звісно, можете спробувати втекти. Але магія не відпускає тих, кого обрала. Вона в’їдається під шкіру, в дихання, у сни. Ви можете прийняти це як належне й стати її частиною… або ж бігти далі. Але, повірте, результат вам не сподобається. — Посмішка Лаціо повільно розширилась, коли він відпив чаю, не відводячи від мене погляду спідлоба. — У вас буде час на роздуми. Та моя порада проста: оберіть перший варіант, інакше другого ви можете просто не витримати.
​Його слова вп’ялися в мене дивною тривогою, наче холодні голки під шкіру. Фургон більше не здавався затишним: тепле світло перетворилося на тьмяний відблиск, стіни зблизились, а вуаль ілюзії почала спадати з очей, відкриваючи зовсім іншу картину. Реальність була не такою яскравою й веселою, як здавалося хвилину тому — вона дихала гнітючою порожнечею.
​— Магія? — перепитав я майже з глузуванням, хоча голос мій зрадницьки тремтів. — Її не існує. Є лише наука, вправність рук і хитрість ілюзіоніста.
Тихий сміх знову пролунав у фургоні — вже не веселий, а хижий, наче чийсь подих у потилицю. Музика, що долинала здалеку, раптово стихла, залишивши нас у важкій тиші.
 ​— Ви зміните свою думку, Вінсент, — мовив Лаціо повільно, смакуючи кожне слово. — Коли настане час. Буду відвертий: ви мені справді сподобалися. І я щиро сподіваюся, що ви дослухаєтеся до моєї поради. Не хотілося б втрачати такого… незвичного персонажа. Але зрештою кожен тут робить лише один вибір — і жоден не веде назовні.
​Я вдивлявся в очі Лаціо, й чим довше тривав цей погляд, тим сильніше стискало нутрощі, мов холодна рука. Шлунок скрутило від тривоги, але я змусив себе повільно поставити горнятко на блюдечко; звук його торкання об стіл пролунав занадто гучно в тиші.
— Ви колекціонер? — вимовив я спокійним тоном, приховуючи бурю всередині.
— Можливо, і так. Я пишаюсь своїми артистами… можна сказати, вони частина моєї унікальної колекції. Адже кожен із них має свою історію — початок, розвиток… і неминучий кінець.
​Я глибоко вдихнув, дозволяючи його словам проникнути в кожну клітину.
— Дуже цікаво… неймовірно цікаво, — промовив я спокійно, ховаючи тривогу. — Ви справді неординарна особистість, пане Лаціо. Є в вас така загадковість, що, слухаючи вас, я починаю вірити… що магія існує.
​Тиша у фургоні стала ще густішою, мов повітря, насичене перед бурею, і я відчув, що ці слова, сказані тихо й обережно, відлунюють у стінах сильніше, ніж я міг передбачити.
Лаціо махнув рукою, ніби прийняв це за комплімент. Я відчув, як атмосфера фургону раптово стала яскравішою, навіть привітнішою, а легкий, майже веселий сміх линув до моїх вух, віддаючись тихим дзвоном у стінах.
— О, ви перебільшуєте, — мовив чоловік, усміхаючись, — проте дуже приємно це чути.
​Його погляд залишався спокійним, але в куточках очей ховався лукавий блиск — маленький натяк, що навіть у цій привітності ховалося щось більш хижо-загрозливе.
Я важко зітхнув.
— Що ж, було приємно з вами поговорити, у вас дійсно цікаві шоу та фокуси, але мені справді час, — сказав я, піднімаючись зі свого місця.
​Раптом Лаціо стукнув по столу так, що чашка здригнулася на блюдечку.
— Ні! — промовив він, і в його погляді спочатку розлилася люта буря. Та за мить вона розсіялася, поступившись холодною, майже штучною теплістю. — Я ж вам казав, виходу звідси немає, — додав він спокійно, але в голосі відчувалася непохитна владність. — Ви залишитесь тут. Я організую вам власне маленьке спальне містечко.
​Фургон на мить заповнився тишею, та вона вже не здавалася затишною. Вона була густою, насиченою — як перед штормом. Я відчув, що тепер будь-який рух, будь-яке рішення можуть стати фатальними. Моє серце калатало, а долоні спітніли, і я зрозумів, що навіть рухатися далі стало небезпечно: тут я став чимось більшим, ніж просто гостем.
​2
​Я для себе вже гадав, що ніч тут мине швидко. Глянув на годинник — 21:18. Пару годин потерпіти можна, а трохи поспати не завадить. Тож я залишився у фургоні Лаціо, оглядаючи афіші на стіні.
​Я вдивлявся у вирізку з газети: «Безликі Сни в Парижі, довгоочікуване прибуття». Дата внизу — 03.12.1927 — змусила мене похолодніти. Моє око повільно ковзало до афіші на стіні фургону, і там… рік той самий.
Моє серце стиснулося. Газета і афіша — однаковий рік, майже сто років тому. І що найдивніше — артисти. Ті самі обличчя, ті самі пози, які бачив сьогодні, ніби вони не старіли, ніби для них роки ніколи не минали, а час зупинився.
​У серці розливалася дивна тривога, а в голові спалахували ще більш безглузді, але моторошні питання: чи вони живі? Чи це просто примари, що грають на старому полотні часу?
Я здригнувся, коли двері фургону тихо відчинилися, і на порозі з’явився Лаціо. Його усмішка здавалася мені тепер фальшивою, натягнутою, майже хижою.
— Прошу за мною, — мовив він, роблячи крок уперед. — Ми підготували тобі невелике місце… біля моїх артистів.
​Його погляд ковзнув по мені, неначе оцінюючи, наскільки легко я піддамся цій незримій пастці. Усередині мене стискалося серце, а холодне тремтіння пробігло по спині. Кожен рух Лаціо здавався продуманим, кожне слово — частиною гри, в якій я не знав правил.
 ​Покинувши фургон, я опинився в незнайомому мені місці. В темряві я майже не бачив нічого, проте чув дивний, незвичний шелест. Мені хотілося рванути кудись подалі, відрізати цей день, це місце, забути його назавжди… Але щось всередині не дозволяло цього. Щось невидиме, мов холодна рука, стискало мою свідомість і шепотіло: «Тобі треба тут залишитися. Тобі треба побачити».
Я хотів сперечатися, хотів відкинути цей внутрішній наказ, та відчуття тривоги і притягування було сильнішим за мене.
​Ми пройшли кілька кроків, коли Лаціо символічно вказав рукою на палатку — меншу за розміром, схожу на шатро. Я увійшов усередину і одразу зрозумів, що простору тут більше, ніж очікуєш, немов він розширювався сам по собі.
У теплому сяйві світла гомоніли всі артисти шоу. Клоуни розсілися у кріслах, їхні усмішки були яскравими, але трохи штучними; акробати ходили туди-сюди, роблячи дивовижні трюки, наче розминаючись. Фокусник намагався жонглювати, а клоуни сміялися, підкидаючи жарти, які здавалися надто довгими, надто неприродними.
​Я завмер на вході, вдивляючись у цей феєрверк яскравого хаосу. Проте відчуття дивного, неосяжного порядку, яке пронизувало його, не полишало мене: веселість і рух артистів були ніби маскою для чогось більшого, невловимого й трохи лякаючого.
Коли мене помітили, усе на мить завмерло. Погляди артистів миттєво прикулися до мене, усмішки і сміх згасли, залишивши лише важку, густу тишу. Я відчув, як серце стиснулося, і важко ковтнув, намагаючись зібратися.
​Кожен погляд був наче нитка, що тягнула мене всередину цього дивного світу, не дозволяючи відвернутися. Простір навколо став густішим, мов повітря наповнилося невидимою присутністю, яку можна було відчути, але не побачити.
Я невпевнено зробив крок уперед, кивнув на знак привітання. У їхніх очах світилася непідробна цікавість, від якої мені стало ще незручніше. Зітхнувши, я відвів погляд убік, потім — у протилежний бік, намагаючись зняти напруження.
А коли знову повернув голову вперед, то завмер: просто переді мною стояла дівчина-гімнастка. Вона з’явилася настільки близько, що в мене мимоволі вирвався легкий викрик від переляку.
​— До біса… у вас у всіх така звичка — виринати нізвідки?! — вирвалося з мене на емоціях, голос зрадницьки тремтів.
У відповідь її губи ледь-ледь торкнула посмішка — не весела, радше загадкова, наче вона знала щось, чого не знав я.
— Тож, я так розумію, ти у нас новенький? — з цікавістю мовила вона, схрестивши руки на грудях. Її погляд ковзав по мені, неначе оцінюючи здобич, що випадково потрапила в клітку.
​Я підвів очі на інших — вони так само застигли в чеканні, мовчазні, але уважні, ніби кожне моє слово мало значення.
— Я тут ненадовго… лише на цю ніч, — промовив я, і голос зрадницьки здригнувся. Мій погляд затримався на її обличчі, на тонких рисах під шаром гриму. Та грим здавався надто щільним, наче маска, і в якийсь момент мені здалося, що під ним приховане зовсім інше обличчя.
​Усі вмить засміялися з моїх слів, наче я щойно видав найсмішніший жарт у світі. Сміх лунав гучно, надривно, і чим довше він тривав, тим більше стискав мені груди, віддаючись у вухах тривожним дзвоном. Але смішно було тільки їм. Мені ж, навпаки, ставало дедалі моторошніше.
​— Якщо ти прийшов клоуном виступати, — озвалася гімнастка, зиркаючи на мене крізь грим так, ніби він був другою шкірою, — то над жартами ще варто попрацювати.
Її слова підхопили інші артисти, і знову вибухнув сміх. Тепер він здавався вже зовсім не людським — у ньому було щось хижо-дзвінке, від чого я ледь стримав бажання зробити крок назад.
​Тут я помітив, як один із клоунів відділився від натовпу й рушив до нас. Строкатий, яскравий, густо розмальований, він мав би уособлювати радість. Але замість того його вигляд стискав моє горло крижаною тривогою. Його посмішка була надто широкою, надто застиглою, і в тому оскалі не залишалося нічого людського. Я затамував подих, серце шалено заколотилося — в біса, я ж із дитинства боюсь клоунів!
 ​Здавалося, він відчував мій страх: кожен його крок лунав надто гучно у тиші, що повисла довкола.
— Розслабся, друже, — мовив він, ступаючи до мене все ближче й ближче.
Я відчував, як його кроки стискають простір навколо, наче повітря ставало густішим. І от він уже поряд. Рука, холодна й липка крізь тканину костюма, лягла мені на плече. Він приобійняв мене, і від того «дружнього» жесту в мені все стиснулося. Серце калатало так гучно, що здавалося, клоун чує його удари. Від гриму тхнуло солодким, майже гнилим запахом, і ця близькість змушувала мене здригатися ще сильніше.
​Я відчув, як кутики його посмішки, намальовані червоним, ніби ожили й розтягнулися ще більше, наче він годувався моїм страхом.
— Тебе тут не скривдять, — відізвався фокусник, тримаючи в руках пару куль для жонглювання. — І не бійся нас. Знаю, трохи може… незвично потрапити у таку компанію, але тобі тут нічого не загрожує, — його голос був м’яким, майже заколисуючим.
Я ковтнув слину, та в голові зазвучало зовсім інше: якщо доводиться це повторювати, значить, загроза є.
​— Моє ім’я Аврора, — мовила гімнастка, усміхаючись ніжно й привітно.
А за нею клоун прошепотів мені на вухо скрипучим писком:
— А я Джон.
Він ущипнув мене за щоку, наче дитину, й вибухнув тим… тим жахливим клоунським сміхом, від якого все моє тіло вкрили мурахи.
— А я вирішив жити під псевдонімом Оз, — легко всміхнувся фокусник. — Але можеш називати мене Фредеріком, якщо захочеш.
— А решта — клоуни-близнюки Біллі й Боббі, — мовив фокусник, вказуючи на двох. Один розвалився в кріслі, другий сидів на столі. Вони помахали мені рукою з широкими усмішками, і я, трохи невпевнено, підняв руку у відповідь.
— А це Юджин, акробат, партнер Аврори.
— Радий познайомитися, — якось нещиро мовив Юджин, спершись на дерев’яну колону. Його пронизливий погляд ковзав по мені так, ніби це не я мав остерігатися їх, а вони мене.
​— От така в нас невелика команда… А ти хто? Ким будеш у нас? — поцікавився Фредерік, на мить завмерши.
— Я… я Вінсент, — пробелькотів я, відчуваючи, як дихання стає важчим.
Джон і далі сидів поруч, обійнявши мене за плечі, і не зводив погляду з мого профілю. Його тісна присутність тиснула так, ніби він хотів вирізьбити мене у своїй пам’яті.
​— Що ж, ласкаво просимо у сім’ю, Вінсент, — промовила Аврора з теплом у голосі, але слова, які мали звучати привітно, відлунювали дивною підозрілістю — чи, може, то моя уява грала зі мною злий жарт.
Я глянув на годинник, і мої очі розширилися: 19:17… Клянусь, до цього час був пізнішим!
​Я ледь втримався на ногах і мимоволі подякував Джону в думках за те, що він тримав мене. У голові промайнула думка: це місце незвичне, тут я справді не втечу так легко. Тут не існує логіки, не існує часу. Я потрапив у простір, де моя впевненість і розум поступаються страху — страху недосяжного, невидимого, але всепоглинаючого.