ГЛАВА 1

 1
​«За останній тиждень зникло двоє людей. При загадкових обставинах…»
​Кожен заголовок у газетах Лондона повторював одне й те саме. Я сидів у своєму кабінеті, слухаючи новини, й відкинувся на спинку крісла. «Як може людина просто взяти та розчинитися?» — думка крутилася в голові без відповіді вже довгий час.
​Повітря було важким від запаху старого дерева та тютюну, а в очах мерехтіли відблиски вечірніх ліхтарів за вікном. Я струсив попіл із сигарети в попільничку і затушив її. Дим, що вирвався з легень, не міг з'єднати нелогічні пазли справи.
​Вставши з крісла, я підійшов до вікна. Нічне місто лежало переді мною у напівтемряві, а я бачив своє відображення у склі. Глянув у власні очі — виснажені, з темними колами під ними. Я не спав уже кілька днів. Решта ж виглядала звичайно: коротке волосся, рівна постава, середня статура. Нічого особливого.
​Уже другий місяць я розслідую загадкові зникнення людей разом із своїм протеже. Молодий юнак, закінчив навчання і має великий потенціал. Саме тому взяв його під своє крило. Я б ніколи не подумав, що буду успішним детективом, що мені довірятимуть важливі справи, за які поліція не може взятись. Проте все склалось так, як є.
​Аж раптом стукіт у двері, приглушений у тиші ночі, вибив мене з думок.
— Заходьте, — хрипко промовив я, здивований власним голосом.
Двері прочинилися, і на порозі з’явилася Лілі — моя секретарка. Невисока білявка, досить приваблива, із швидкими рухами, що видавали її звичну спрітність.
— Містере Вінсент, — сказала вона трохи знервовано, — вас викликають у район Камден. Ще одне зникнення. Сім’я повідомила, що їхній син вийшов і не повернувся.
​Я зітхнув, сфокусувавши погляд на місті. Небо затягувалось грозовими хмарами, дощ мав початися з миті на мить, останнім часом він тут частий гість.
— Поїду туди завтра зранку. Дякую, що проінформувала, Лілі, — промовив я і повернувся до неї обличчям. Я проводив її поглядом, коли дівчина кивнула і покинула кабінет, залишивши мене одного.
​2
​Наступного ранку я пив каву на вулиці біля входу у кафе. Надворі усе ще було сиро — дощ ішов усю ніч і не вгомонувався навіть зараз. Я читав статтю в газеті про зникнення. Всі новини розлітались дуже швидко, паніка зростала швидко, адже кожен боявся стати наступним. Я зробив ковток гарячої рідини.
​— Вийшов уночі, і більше не повернувся. Банально і однотипно, — мовив я собі під ніс, вивчаючи статтю.
— О! Містере Вінсент! — линув до мене голос. Я підвів очі: через дорогу стояв мій протеже Майкі. Невеличка пробіжка — і от він поруч.
— Парасольки придумали майже 3000 років тому просто так? — засунувши газету під пахву, я оглянув хлопця, який промок до нитки.
— Та я забув, — махнув Майкі рукою. — Я спішив до вас. Надто збуджений новим викликом.
Кутик моїх губ ледь помітно здригнувся в усмішці. Славний юнак.
​Дорога тягнулася довго — затори і невгамовна негода не дозволяли швидко дістатися місця. Я їхав на задньому сидінні таксі, занурений у власні думки. Майкі на передньому сидінні жваво щось обговорював з таксистом.
Лондоном розгулює маніяк? Інакше як пояснити ці зникнення? Двоє людей зникли за тиждень у різних куточках міста, і все відбувалося за тих самих загадкових обставин. Наче вони просто розчинилися в повітрі. А вчора зник третій. Все це здавалося дивним і нелогічним — і саме це дратувало.
​Ранкове холодне повітря різко вдарило в обличчя, коли я нарешті вийшов із таксі — майже через сорок хвилин дороги. Вулиці потопали в густому тумані, що, здавалося, обтяжував саму атмосферу, роблячи її непроникною й гнітючою. Я мимоволі зупинився, вдивляючись у сіру пелену. Останнім часом я помічав дивну закономірність: варто було людям зникнути з Лондона — і на кілька днів накочувалася така ж туманна, задушлива погода. Співпадіння? Ознака? Чи, можливо, частина чогось більшого, чого я поки не міг осягнути?..
 ​— Я… не розумію, про що ви, пане Вінсент, — тихо промовила жінка середніх літ. Її очі були червоні й заплакані.
— Ви ж самі мене викликали, міс Нельсон, учора ввечері. Просили знайти вашого сина, — спокійно відповів я, вальяжно відкинувшись у кріслі й уважно розглядаючи її.
— Сина?.. — вона здригнулася, а в голосі бриніла щирість і збентеження. — У мене ніколи не було сина, пане Вінсент.
​Моя брова мимоволі смикнулася вгору від такої заяви. Невже я помилився адресою?
— Цікаво, — протягнув я. — Бо дзвінок справді був від вас. Саме тому я тут, щоб отримати деталі.
— У мене ніколи не було сина. І я нікому не дзвонила, — її голос тремтів, але в очах світилася вперта впевненість.
— Тоді скажіть, чому ви плакали? — запитав я, не відводячи погляду від її очей.
Вона здригнулася, відвернулася й швидко відповіла:
— Це… алергія.
​Я нахилився вперед, дивлячись на неї спідлоба, тон голосу став гострішим, ніж я планував.
— Міс, вам погрожують? Ви боїтеся говорити правду? — запитав я. Її обличчя на мить зблідло від подиву, ніби мої слова були якоюсь дивною вигадкою.
— Міс, ми тут, аби допомогти і захистити, — озвався Майкі вперше за час перебування тут. — Ми хочемо зрозуміти, що відбувається у місті.
Вона відступила на крок, очі повні щирості й нерозуміння.
— Я вас не розумію… я б хотіла допомогти, але не маю чим.
​Мовчання, що впало після цих слів, було важчим за туман за вікном. Десь на вулиці ледь просвистів вітряний подих, і я відчув, як від цього подиху стискаються груди — ніби відповідь на питання, що висить у повітрі, була на відстані декількох кроків, але невидима.
Ну не може жінка, яка вчора у відчаї благала про допомогу, забути все за одну ніч. Як вона могла стерти з пам’яті те, що син зник? І головне — як могла забути, що він взагалі існував? Вона або дивовижна акторка, здатна переконати навіть себе, або ж її мозок вирішив захистити її найжорстокішим способом — вирізавши зі свідомості всі спогади, аби не дозволити болю зламати її остаточно.
​— Ви чули про зникнення в Лондоні? — запитав я, відкинувшись у кріслі й уважно вдивляючись у співрозмовницю.
— Ох, так! Усі новини тільки про це, — жваво відповіла міс Нельсон, її інтонація нагадувала подругу, що готова смакувати плітки. — Це ж так… містично: люди просто зникають без жодного сліду. Навіть не можу уявити, що рідні цих людей відчувають.
— Гадаєте, містика причетна до зникнень? — підтримуючи розмову, озвався протеже.
— Звісно! Просто так ніхто нікуди не зникає, наче сам диявол оселився на наших вулицях, збираючи грішників до себе.
Я помітив, як Майкі заворожено слухав жіночку, але нічого не сказав.
— Звучить моторошно.
— Містики не існує, — твердо й різко обірвав я.
— Тоді як пояснити ці зникнення? — запитала вона, хмуро вдивляючись у мене.
— Просто маніяк діє непомітно, — відповів я твердо, з ледь помітним натяком у голосі. — І, можливо, він погрожує сім’ям, аби вони мовчали… забувши, що у них є син.
​Жінка зітхнула, явно збагнувши, куди я веду розмову.
— Пане Вінсент, — промовила міс Нельсон, зітхаючи, — я дійсно не розумію, чого ви хочете. У мене немає і ніколи не було сина.
— Покажіть мені сімейний альбом, — твердо й упевнено мовив я, не бажаючи втрачати надію. Фотографії мали повернути їй пам’ять, я в цьому був переконаний.
​Міс Нельсон покірно встала й принесла альбом. Коли вона передала його мені, я одразу почав переглядати, вдивляючись у кожну сторінку. Майкі поруч вдивлявся з цікавістю. Сторінки шелестіли під моїми пальцями, немов шепотіли щось, чого я не міг почути. Але… дійсно, жодної дитини там не було. Можливо, когось десь наче не вистачало, але все одно — нікого. І це було проблемою кожного зникнення: сім'ї забували своїх рідних, вони зникали з фотографій, зникали із спогадів.
​Моє серце стиснулося, груди здавило незрозумілим тиском. Як це можливо? Невже я дійсно помилився? Не туди прийшов? Я оглянув кімнату: тіні від меблів здавалися довшими, ніж мали б бути, а тихий шелест листя за вікном видавався непроханими голосами. Містика? Та ні, смішно навіть думати про це — 21 століття, час технологій, логіки. Тут мусить бути розв’язання.
 Але де воно? Де та дрібна нитка, за яку можна вхопитися? Я відчував, як щось невидиме тисне на мій розум, змушуючи сумніватися у власних очах і пам’яті. Кожна сторінка альбому, яку я перегортав, ставала для мене не джерелом відповіді, а дзеркалом незрозумілого кошмару, що підкрадався непомітно, прямо за спиною.
​Я різко захлопнув альбом. Мовчав, намагався зібрати думки, збагнути, що відбувається, але нічого не виходило. Відчуття, що це не просто чергове розслідування, лише зростало. Я знав — тут приховано щось набагато глибше, темніше. Але де? Це було головне питання, бо на поверхні не було нічого, за що можна було б ухопитися. Або просто я ігнорував це.
​— Дивно все це.
Майкі ішов поруч, роздумуючи вголос, коли ми покинули маєток Нельсонів.
— Це дійсно схоже на містику: зачіпок нуль, зникнення частіші, вся інформація про них зникає. Як це взагалі можливо? Ні імені, ні сім'ї… містика.
Я видихнув сигаретний дим.
— Містики не існує, ми не в фантастичній книзі, — спокійно одізвався я. — Всьому є логічне пояснення, просто треба копати глибше.
— Наскільки глибоко?
Це питання змусило задуматись. Я затягнувся сигаретою, а потім глянув на свого протеже.
— Хоч до самого пекла, лишень би дійти до істини.
Я поплескав юнака по плечу.
​3
​Камден Таун. Я не покидав його цілий день, шукаючи зачіпки, і погода ставала дедалі гіршою — дощ не припинявся. Я намагався дізнатися номери рідних тих, хто зник, але ніхто нічого не знав. Ніхто не міг сказати, хто саме зник, хто були їхні родичі. Все, що залишалося — лише факти з новин: люди зникли з Лондона. А хто вони? Як це сталося? Ніхто не знав. А, можливо, всім і було байдуже.
​Час уже наближався до опівночі, коли я один блукав вузькими вуличками закинутих складів у Камдені, намагаючись віднайти хоча б слід когось, хто залишився серед живих. Дощ лив як із відра, вода просочувалася крізь одяг, ніби сама ніч хотіла змити мене. Туман обволікав усе навколо, перетворюючи знайомі контури на примарні силуети, а кожен крок лунав як ехо у порожньому лабіринті.
​Серед темряви я помітив слабкий, тремтячий проблиск світла. Мої брови насупилися, серце стиснулося — що це? Куди веде цей дивний промінь? Крок за кроком я підійшов ближче, і туман наче розступився переді мною.
І раптом перед моїм поглядом відкрилося шатро. Велике. Яскраве. Сяюче, неначе воно не мало нічого спільного з цим похмурим, промоклим світом. Вогні переливалися, відкидаючи тіні, що виглядали живими. Повітря навколо тріпотіло, немов сам простір намагався дихати разом із ним. Я відчув, що зробив крок не просто на нічну вулицю — я ступив у місце, де логіка й час підкорялися іншій, чужій реальності.
​Я міг покластися на свої відчуття: у цей день тут не було нікого. Взагалі нікого. Мене охоплювало відчуття, що шатро з’явилося раптово, нізвідки, немов його принесло самою ніччю.
Я йшов повільним кроком до нього. Воно манило, притягувало мене, і опору я не чинив. Щось невидиме підказувало: тут, всередині, я знайду всі відповіді.
​Я ступив у середину шатра. Запах попкорну й солодкої вати різко вдарив у ніс. Усередині було темно, і серце почало битися частіше. Я рушив уперед, коли раптом здригнувся — світло загорілось, відкриваючи простору арену цирку. Вона була порожня. Нікого.
Я оглянувся по сторонах і раптом почув жіночий, тонкий і ігривий голос, наповнений сміхом:
— Ласкаво просимо у Цирк Безликих Снів.
Я миттєво оглянувся, намагаючись віднайти джерело голосу. Дихання моє затамувалося, коли я помітив акробатку на височенній стелі шатра.
— Місце чарів і сміху, — продовжила вона, сміючись, виконуючи небезпечний трюк, від якого серце пробилося ударом хвилювання.
​Я стояв зачарований, не в змозі зрушити з місця. І раптом на арені з’явилися клоуни, за ними — фокусник. Перед моїми очима розгорнулася дивовижна, тривожна й захоплююча вистава. Я спостерігав за всім, забувши про все на світі — про розслідування, про мокрий одяг, про холод і втому. Тут почув купу оплесків і криків. Але на місцях глядачів нікого не було. Було враження, наче примари дивилися виставу разом зі мною, і це вони аплодували.
 ​Я оглянувся, і коли повернув голову вбік, здригнувся: поруч стояв чоловік, і разом із його появою перед моїми очима пролунало коротке, різке «дідько» з моїх губ. Я не очікував ні свого переляканого звуку, ні побачити людину так близько.
Чоловік був пухкенький, середнього зросту, із тростиною в руках, у плащі та циліндрі, в гарному костюмі — справжній чарівник із казок. Він широко усміхався, а в очах світилася легка нотка божевілля. Я глибоко зітхнув, намагаючись заспокоїти себе.
​— Прошу пробачення, якщо я вас налякав, — мовив він спокійно, з тією ж загадковою усмішкою.
Я скоса дивився на нього, досі не вірячи в те, що бачу і що відбувається.
— Моє ім’я Лаціо, — продовжив він, — я директор Безликих Снів.
Я зібрався з силами і відповів:
— Радий знайомству, я Вінсент, детектив.
Усмішка Лаціо ледь згасла на мить, але швидко знову з’явилася, коли він потиснув мою руку.
— Радий зустрічі, детективе. Що ж привело вас до нас? — жваво запитав він.
— Я сюди випадково зайшов, — відповів я, — просто стало цікаво, як ви так швидко встановили шатро. Ще сьогодні вдень тут не було нічого.
— Як ви вже чули, — мовив чоловік із легким сміхом, — наш цирк — це місце чарів, і сама його поява теж магічна.
Я невпевнено хихикнув у відповідь.
— Та-а-ак… звісно. Дайте вгадаю, — сказав я, уважно вдивляючись у Лаціо, — фокусники не розкривають своїх секретів?
Щось у його погляді викликало у мене підозру, і я певен — він помітив це відразу, але не сказав нічого.
Лаціо засміявся:
— Саме так, детективе. Пройдемо, вип'ємо чашечку чаю.
​Мене охопило неприємне відчуття — серце стиснулося, все всередині напружилося. Ой, як мені це не подобалося.
— О ні, дякую, не варто. Я вже піду, час пізній, — промовив я, намагаючись виглядати впевнено.
— Не поспішайте, детективе, — Лаціо посміхнувся ще ширше, — шатро ви не покинете.
— У якому сенсі? — мовив я, нахмурившись і глянувши на чоловіка. Але він далі усміхався, нічого не сказавши, просто чекав моїх дій. Саме тому я просто пішов на вихід. І від побаченого я оступився: переді мною тепер не Камден Таун, а якась закинута місцина в повній темряві.
— Розумієте, в чому сенс, — відповів він повільно, стоячи на виході зі мною поруч, — хто ступає у шатро, більше його не покидає.
​У цю мить мене наче облили холодною водою. Серце застигло. Я різко глянув на нього, не розуміючи, що тільки-но сталось.
— Тепер ходімо вип'ємо чаю, — мовив Лаціо, усміхаючись.