46.

Наступний день видався для Надійки нервовим. Довелось вибачатись за прогул. Але оскільки він був першим, Надійка вчилась добре і взагалі була на хорошому рахунку, її розповідь про раптову хворобу була сприйнята досить прихильно – без схвалення, але з розумінням. Заступник декана, сувора сива дама з розтягнутими хронічним невдоволенням у нитку тонкими губами, уважно роздивилась Надійчин ніс, навіть не намагаючись приховати здивування.

- Заяву хоч написала?  - сварливим голосом запитала вона, ретельно приховуючи співчуття. Надійка заперечливо похитала головою. Хотіла було розповісти про ринопластику, та вистачило розуму стриматись. Тож врешті була милостиво відпущена на волю. Але випробування тим не завершились, швидше навпаки.

Не встигла Надійка повернутись додому, як задзвонив телефон. В трубці почувся далекий голос Петрика. Він привітався, як ні в чім не бувало.

- Я домовився на суботу! – проголосив він, заледве привітавшись.

- Про що? – поцікавилась Надійка, щосили намагаючись стримати тремтіння в голосі. Ця неминуча бесіда була вже сотні разів прокручена в уяві у всіх можливих варіаціях, але дівчина все одно нервувалась. Як наче від цих слів щось тепер залежить…

- Про весілля… - спантеличено відповів Петрик.

- З ким?

- Як з ким? – не зрозумів він. – У ЗАГСІ…

- Ти що, із ЗАГСОМ одружуєшся? – запитала Надійка, закусуючи губу, щоб не розревітись у самий непідходящий момент.

- Чому?.. З тобою…

- Тоді ти не там домовився!

- Ми можемо поговорити? – якимсь глухим, незнайомим голосом запитав Петрик після тривалої паузи. Надійка не пам’ятала, щоб він колись говорив так…

- Ми вже говоримо, - відповіла дівчина, борючись із бажанням відкашлятись.

- Коли ми можем зустрітись?

- Не знаю. Найкраще – ніколи.

Петрик кинув слухавку, не попрощавшись. Надійка ще довго сиділа на ліжку, слухаючи довгі гудки. Потім додала його номер у чорний список, не бажаючи знов повторювати цю муку. Їсти чомусь перехотілось, сонечко манило з-за вікна зовсім по літньому, тож Надійка раптом вирішила поїхати на пляж.

Купання освіжило її, відволікло від сумних думок. Чого ото сумувати? Виявляється, у неї є друзі. Тож не така вже вона й самотня. А що залишилась без роботи – теж не біда. Зате тепер вона може собі дозволити пляж після занять… Раніше з початком навчання пляж закінчувався, бо на все одразу не вистачило б часу. Тепер же можна грітись, поки погода дозволить. А там видно буде… Київ великий, паспорт у кишені, тож якась робота та знайдеться. Про те, що потрібна не якась, а саме нічна робота, знайти яку для дівчини непросто, Надійка намагалась не задумуватись.

- Тетяна Іванівна заходила! – здивувала Наталка, як тільки Надійка переступила поріг. – Питала, як ти. Каже, що не могла додзвонитись… А ти правильно зробила, що Петру відставку дала! Той, на джипі, куди цікавіший…

- Він бандит! – вигукнула Надійка, не встигнувши прикусити язика.

- То й що?! Так навіть цікавіше. Я з бандитами не зустрічалась…

- Познайомити? – зопалу запитала Надійка, і одразу ж пожалкувала, та що зробиш. Слово ж не горобець.

- Не варто. Тобі потрібніше. А то знов образишся, що я твій скарб відбила…

Надійка відчула, що червоніє, і опустила голову. Вона так і не знайшла в собі сили, щоб вибачитись. А втім, за що вибачатись?! Нічого образливого вона Наталці ні разу не сказала. Тепер має винагороду за стриманість… А чого їй та стриманість вартувала… Кого то цікавить…

 Надійка навіть не наважилась признатись подрузі, що її пожертва не знадобилась – побоялась образити. Та старалась, додому через неї їздила, ризикувала, наркоту перевозячи, невідомо в кого її випрошувала. Лише тепер до Надійки потроху почало доходити, на які жертви заради неї пішла подруга… Тож вона вирішила за краще сховати подаровані Наталкою опіати у дуплі дерева на Трухановому острові, щоб не наражатись на проблеми і подругу не підвести. Не уявляла, як їй можуть стати в нагоді ті ампулки, але розбити духу не вистачило. Небагато подарунків діставалось їй у житті…

Але й поговорити з подругою по людськи ніяк не виходило – язик неначе костенів. Занадто довго вона уникала спілкування з Наталкою. Аж поки це не стало звичкою…