37.

Червень, зазвичай неспокійний і напружений через іспити, того року минув для Надійки, немов казковий сон. Увесь вільний час вони з Петриком проводили разом, бачились щодня і жалкували лише, що того часу залишалось у них небагато. На роботі Надійка весь час думала про них. Намагалась уявити собі майбутню родину. В уяві поставали двоє дітей, чомусь обов’язково двоє – хлопчик і дівчинка. І трикімнатна квартира, щоб дітям по кімнаті і їм з Петриком одна на двох… Далі її честолюбство зазвичай не заходило, хоча іноді мріялось про великий заміський будинок із затишним садом, гарне авто, красивий одяг. Але то вже не всерйоз, на рівні фантазій, а не життєвих планів.

У будні вони встигали лише сходити разом на пляж, радіючи теплому сонцю, лагідній воді і кожній хвилині, проведеній разом. Зате у вихідні усі дні були їхніми. І половина ночей… Бо на роботу вони все ще ходили. Петра відпускали без проблем, бо в них на літо завжди вистачало бажаючих підробити, але він не хотів сидіти вдома, поки Надійка працювала. А їй отримати відпустку виявилось непросто. Сиділок не вистачало, влітку студентки або їхали з Києва, або просто не хотіли працювати. Надійка з боями вигризла відпустку на серпень, щоб відпочити хоча б у медовий місяць. В обережних мріях вона вже уявляла весільну мандрівку. Кудись на море. Щоб хоч подивитись на власні очі, яке воно… А поки що Надійка раділа, що Наталка кожні вихідні стала їздити додому, звільняючи їм кімнату, і лічила дні до майбутнього весілля…

Навчальний рік у них закінчився в один день. І випуск буде в один рік… Надійка вбачала в тому знак долі. Встигне диплом отримати, це добре. Хоча в душі розуміла, що вибрала б, якби довелось, між дипломом і родиною. Але однак зайвим не буде. Чотири роки праці не пропадуть марно. Того ж таки щасливого дня Наталка поїхала до батьків аж до вересня. Абітур’єнтів Тетяна Іванівна ніколи до неї не підселяла, тож Надійка зі спокійною душею приготувала святкову вечерю. І запропонувала Петрику перебиратись до неї на той місяць, що їм лишався до весілля. Втім, Надійка почувалась так, наче вони вже побрались. Вони удвох, в окремій кімнаті, і увесь час – їхній. Ну… майже увесь. Про те, що завтра в ніч на роботу – Надійка намагалась не думати. Засинаючи у Петрикових обіймах, вона вже почувалась, немов  щаслива заміжня жінка у власній оселі. Нарешті вона виборола своє щастя. Заради цього варто було жити, страждати, терпіти. Тепер у неї буде все, що потрібно людині…

Наступні два тижні перетворились на суцільне свято, не затьмарене навіть необхідністю через ніч ходити на роботу. Зате усі дні тепер були їхніми! Петрик взагалі не збирався того року їхати до матері влітку.

-Нехай і в них буде свято, - криво всміхнувся він, ворушачи веслами. – Хочу, щоб усім було добре. Нехай відпочинуть від мене. Я тепер власну родину маю…

Та недарма кажуть старі люди: хочеш насмішити Бога – розкажи про свої плани…

Петрикові плани порушились під час чергової прогулянки човном. Він саме причалював до берега, коли задзвонив телефон. Вперше при Надійці Петрику дзвонили, і в неї стиснулось серце від недоброго передчуття. Дівчина завмерла, прислухаючись, та голоса співрозмовника не чула, а Петрик, завжди неговіркий, того разу перевершив самого себе, обмежуючись зітханнями і неясними вигуками…

-Що сталось? – запитала вона одразу після розмови, не намагаючись приховувати свою тривогу.

-Вітчим дзвонив, - розгублено пробурмотів Петрик. – Запрошує приїхати. Дуже наполегливо…

-Поїдеш?

-Доведеться… Я взагалі не пам’ятаю, щоб він мені колись дзвонив. А щоб хотів бачити – це взагалі з області фантастики… Щось стряслось там у них…

-Та ти не сумуй, за тиждень постараюсь впоратись. А може й раніше, як пощастить – заспокоював Петрик дівчину. Та день вже був безнадійно зіпсований…

Петрик вирушив до Черкас вже вранці, на прощання спантеличивши Надійку ще раз.

-Ти мені туди не дзвони, гаразд? – мовив він, вже виходячи. – Я сам наберу, як будуть новини.