35.

Наступного дня на заняттях Надійка була настільки несхожа на себе, що дівчата почали придивлятись до неї з подивом. Завжди замкнута й мовчазна, цього дня вона безтурботно всміхалась сусідкам, долучалась до спільних розмов, а її сміх дзвенів у перервах, як кришталевий дзвоник.

Після навчань вона не зустріла Петра перед гуртожитком, як очікувала, та навіть це не затьмарило її свята. Того дня вони зустрілись пізно, бо Петра затримали в училищі, а розлучатись мали рано, бо обом треба було в нічну на роботу, тож побачення обмежилось прогулянкою Петровською алеєю. Вони довго мовчки брели парком, взявшись за руки й нікуди не поспішаючи, слухаючи Музику Сфер, що не часто торкається вуха смертних…

Увесь той тиждень думки про Петрика не покидали її ні на хвилину, відволікаючи від занять. Надійка не могла дочекатись зустрічі, чи не щохвилини кидаючи погляд на екран мобілки, де повільно і в’язко,  немов мед із ложки, стікав у небуття ледачий час. Зате увечері він летів, так, що годі наздогнати навіть поглядом. Лише зустрілись, і от на тобі – вже час прощатись. Тому суботи Надійка чекала з особливим нетерпінням. Останньої суботи весни…

Вони знову неспішно пливли човником поміж Дніпрових острівців, лякаючи диких пташок, що там гніздились. Надійка весело щебетала, не приховуючи свого щастя, Петрик мовчки слухав, милуючись нею і не покладаючи весел… 

Надійка вже подумки уявляла, як вони сидітимуть, обнявшись, біля багаття. І цілуватимуться… Та погода грубо порушила їхні плани. Лагідний, майже літній день, за якихось півгодини перетворився на бурю, виливши на них стіну дощу. Петрик гріб щосили, намагаючись якнайшвидше повернутись до причалу, втім обоє встигли вимокти до рубця.

-Ну от і покупались! – розвів руками Петрик. – А ти боялась, що вода холодна… Від долі не втечеш!

Надійка, в самому купальнику, сиділа на руках у Петрика під навісом обшарпаної будки-сторожки, розвісивши навколо свої речі і ловлячи дрижаки. Петрик, в самих плавках, міцно притискав її до себе, намагаючись зігріти. Обоє сміялись, мов навіжені, неначе пережили Бог зна яку веселу пригоду. Старий сторож іноді поглядав на них через вікно будки і щоразу ховав посмішку у сиві вуса…  Втім, Надійці здавалось, що вони самі у цілому світі, відділені від решти стіною дощу. І їм більше ніхто не потрібен для щастя… Здається, ніде й ніколи їй не було так затишно…

Клятий дощ примудрився намочити їх ще раз – вже дорогою до гуртожитку. Вони знову вимокли до рубця, Надійка відчувала, як від голоду бурчить живіт, не дочекавшись смаженого стегенця, та всі ці дрібні прикрощі не могли затьмарити її щастя.

-Ходімо сушитись! – вона за руку потягла Петрика всередину.

-Я не встигну тоді додому… - кволо відбивався він, стукаючи зубами.

-Я сьогодні сама, Наталка до батьків поїхала… І плову пів каструлі чекає…

-У тебе дар переконання! – розсміявся Петрик.

Втім, до вечері справа не дійшла. Розвісивши одяг сушитись, Петрик посадив Надійку собі на коліна і почав цілувати. Спочатку несміливо, потім все гарячіше, спускаючись губами від обличчя на шию, а потім ще нижче. Надійка не відчувала ні страху, ні болю, ні сорому – лише несподівану ніжність і трохи цікавості. Десь на самім-самім денці. Вона цілувала Петрика, зануривши пальці у вогняне волосся, і мріяла лише про те, щоб йому було добре.

Лише коли Петрик, знесилений, відкотивсь під стіну, хапаючи ротом повітря, Надійка відчула біль. Спочатку зовсім тихий, непомітний. Петрик відволікав від нього пестощами й  легкими поцілунками, примушуючи Надійку тріпотіти. Лише коли він заснув, біль навалився усією силою. Надійці понад усе хотілось влягтись у теплу ванну, та в гуртожитку був лише душ. До того ж Петрик накрив її рукою, обіймаючи уві сні. Надійка не хотіла турбувати хлопця, мріючи заснути в його обіймах. Довго дослухалась до свого болю і ударів серця, що гупало просто несамовито, аж поки не провалилась у сон.