33.

Наступного дня, у неділю, прогулянка повторилась. Втім, Надійці сподобалось ще дужче, аніж у суботу. Може тому, що вона вже знала, чого чекати. А може почала звикати до привітного, але мовчазного Петра…

До всього доброго людина надто швидко звикає, тож на Перше травня Надійка вже потай розраховувала на чергове катання, попереду було аж п’ять вихідних, що теж покращувало настрій. Втім Петрик лише розвів руками.

-То ж не мій човен, розумієш? – похнюпився він. – На свята господар сам його потребує, своїх гостей розважатиме… Я тут подумав… Може б нам пішки туди сходити? Там і на березі гарно…

Надійка всміхнулась і легко погодилась. Того дня вони пройшли пішки кілометрів з десять, та вона зовсім не втомилась. Вони так само посиділи біля багаття, неначе розуміючи одне одного без слів, потім помалу рушили в зворотну путь…

У четвер і п’ятницю прогулянка повторилась. Петро щоразу вів її новими стежками,  показував ще недороблені пташині гнізда, місцевих пташок і тварин, які чомусь зовсім його не боялись…

А в суботу сталось нещастя. Надійка, весела й щаслива після чергового походу, незчулась, як підвернула ногу. Чи наступила на щось у сутінках, чи просто занадто весело бігала, підстрибуючи, не в силах стримати свого щастя, але впала і вдарилась не на жарт. Дівчина легко підвелась і спробувала йти далі, мов нічого не сталось. Та одразу ж впала знову, немов підкошена. Біль вдарив аж у скроні й потилицю, ледь не позбавивши свідомості. Свято обірвалось раптово, пустотливий настрій випарувався за мить, бо в повний зріст постала перспектива залишитись на ніч у цьому лісі.

Петро помацав її ногу і скрушно похитав головою.

-В травмопункт треба. Вивих гомілкостопу, щонайменше, а може й перелом… Сідай!

-На мене сідай, на плечі! – пояснив він, побачивши, що Надійка всідається на землю. – Кажу ж: в лікарню треба. Негайно.

Їхати  на Петрові верхи було незручно й страшно. Здавалось, вони от-от полетять разом сторч у траву.  Втім Петро крокував важко, але впевнено й рівномірно, не виказуючи ознак втоми і міцно тримаючи Надійку руками за литки, не торкаючись пошкодженого суглобу. Надійка не знала, скільки проїхала верхи: півгодини, годину? Хто зна. Час тягнувся неначе гумовий, здавався нескінченим. А потім, коли в далині блиснули фари автівок на Московському мості, їй раптом здалось, що мандрівка забрала лише одну мить. Як таке може статись? Надійка не знала…

Петро зупинився край дороги, присів, щоб Надійка злізла на асфальт, викликав «швидку». Дівчина чула, як важко він дихає. А проте за весь час Петро жодного разу не зупинявся перепочити… Надійка раптом подумала, що з таким чоловіком можна прожити життя. Не полишить у біді… Тож у травмопункті дівчина дивилась на супутника вже іншими очима. Петро чомусь здавався вже не кострубатим і дивакуватим, а милим і кумедним… Може через погляд, що висловлював лише німе співчуття і жодного невдоволення…

Лікар вправив вивих, порадив полежати кілька днів, а потім носити ортез. Перелому не виявилось, а стану зв’язок рентгенівський знімок не показував. МРТ в суботу увечері вже не працював, тож залишалось лише здогадуватись, як довго триватиме ця мука і в що вильється.

Петро відвіз її додому на таксі, на руках відніс аж до кімнати, вклав у ліжко й на тому попрощався. На Наталку він, здається, не звернув жодної уваги…