30.

Відступаючий у небуття березень забрав із собою лихі холодні вітри і нічні морози, весна поволі вступала у свої права, виманюючи на вулицю першим квітневим теплом. Надійці вже не сила було сидіти в тих осоружних стінах, що неначе давили на неї з усіх сторін. Але дівчині непросто гуляти на самоті тінистими київськими парками. Нарвані підлітки кожної миті можуть образити, а то й вдарити. І чого їй було не народитись хлопцем?! – сумно міркувала Надійка, спостерігаючи через вікно за першими листочками, що несміливо проглядали на чорних ще деревах. Шкода, що нема подруги…

З Наталкою вона сама встановила холодний мир, не кажучи жодного зайвого слова. Лише найнеобхідніше… Та й навіщо їй така подруга, якщо подумати?  Від хлопців відбою не має, і попри те таки знайшла кому позаздрити… Подбала, щоб навіть крихти Надійці не залишились…

Віра з Любою досі сердились за новорічну зміну, на якій вона відмовилась котрусь із них підмінити і зіпсувала свято обом. А втім – які вони подруги, вільний час проводять разом, до Надійки їм жодного діла нема…

 Оксана в гуртожитку не з’являлась принципово, схоже, що її життєвий план виконується. Спочатку її привозили на заняття автівкою, потім вона приїздила вже сама. На перших порах стареньким «ланосом», потім – новим білим «шевроле». Надійка не заздрила її успіхам, але водночас і не уявляла, про що з нею можна говорити. Втім, була вдячна за вільне місце у кімнаті. Вдвох воно легше. Навіть з Наталкою. Принаймні – не порівняти з тим, що вдома коїлось…

  В Надійчиній групі всі альянси створено і пакти підписано ще на першому курсі, коли їй було не до суспільного життя, то що тепер, ходити вулицями з плакатом «шукаю подругу»?!

Першу ж Надійчину прогулянку зіпсували туфлі. Квітневе сонечко зіграло з дівчиною злий жарт. Варто було не вдягти панчохи – і готово! Нові туфлі геть стерли шкіру на п’ятах… І спробуй тепер дістатися дому самій, на шпичаках, коли кожен крок віддається болем! Надійка помалу ковиляла в бік метро, страдницьки зойкаючи собі під ніс в такт власним крокам, коли її раптом наздогнав кумедний парубок.

-Тримай! – він з широкою посмішкою простягнув Надійці два пластирі.

-Дякую… -найбільш Надійці хотілось втекти куди подалі, але за таких умов далеко не забіжиш. Тож вона прийняла подарунок долі і присіла, щоб заліпити рани. І впала на коліно, втративши рівновагу.

-Давай допоможу! – парубок присів поруч, розірвав упаковку і заліпив таки стерті Надійчині п’яти. Потім підвівся і простягнув їй зігнуту в лікті руку. – Тримайся!

Надійка повагалась якусь мить, але думка здобути опору була надто спокусливою. Вона мовчки взяла парубка під руку, давши собі слово триматись насторожі і слідкувати за язиком. Може, хоч до метро вдасться так дійти…

Найдивнішим було те, що парубок мовчав. Надійка вже перебрала подумки усі популярні серед хлопців способи зав’язати бесіду, одночасно міркуючи, який обере її супутник. Гра була тим більш захопливою, що вона не встигла навіть роздивитись, який він з себе. Надійка не дозволила собі навіть повернути голову в бік незнайомця чи хоча б скосити погляд, тож зрозуміла лише, що парубок невисокий, навряд чи вищий, аніж вона на підборах, худорлявий, жилавий і міцний, судячи по руці… Здається блондин. Мабуть фарбований, тепер їх повно, немов пошесть яка, з півнячими гребнями на головах чи зовсім чудернацькими зачісками на кшалт їжака… Може навіть із кільцем у носі. Принаймні, щось кумедне у ньому таки було. Чи лише здалось?

Вже у вестибюлі метро Надійка побачила хлопця у дзеркалі. Дійсно, зовсім невеличкий, капловухий, з широкою посмішкою і акуратною короткою зачіскою. Але вогняно-рудий! Надійка мимоволі всміхнулась і зустрілась у зеркалі поглядом із парубком. Він у відповідь посміхнувся ще ширше, але навіть зараз не скористався нагодою заговорити. Однак попри це усім своїм виглядом демонстрував готовність провести дівчину аж до дому.

Вже на сходах гуртожитку Надійка зупинилась, повернулась до парубка і подивилась йому у вічі.

-Дякую! – сказала вона і силувано всміхнулась. – Виручив, не дав пропасти…

-Нема за що! – вискалився парубок на всі зуби. – Однак гуляю! Коли й погуляти, як не у квітні!

-До побачення! – Надійка легко вклонилась, міркуючи, як він буде викручуватись. Проситиме телефон, чи намагатиметься якось затримати…

 -Бувай! – парубок різко повернувся на підборах і бадьоро рушив у зворотній бік, залишивши Надійку стояти на порозі, немов обпльовану…