29.

Походи в Оперету закінчились для Надійки так само несподівано, як і візити в гості. Втретє чи навіть учетверте слухаючи «Маріцу» й не чуючи біди, Надійка упіймала на собі чийсь прискіпливий погляд. І відчула, як щось обірвалось усередині, як тільки вона перетнулась поглядами з Семом. Надійка знайшла в собі сили чинно й повільно вклонитись і спокійно відвести очі. З тієї миті дівчина не відривала погляду від сцени, як наче на ній зосередились усі скарби світу. Навіть в антрактах наполегливо гризла очима завісу, мріючи, щоб ця мука швидше скінчилась. Їй було страх як цікаво роздивитись, з ким прийшов Сем до театру, на кого її проміняв… І водночас відчувала, що нема в світі такої сили, що примусила б її озирнутись… Увесь вечір вона відчувала на собі важкий погляд, що наче розтирав її шкіру до крові. Обличчя палало і погрожувало от-от обвуглитись, та Надійка жодного зайвого разу не повернула голови. Якщо Сем дійсно за нею стежить – нехай навіть у голову не бере, що вона за ним побивається! Після вистави дівчина, немов дерев’яна, дивлячись просто перед собою, забрала куртку в гардеробі, швидко вдяглась і майже побігла до метро. Весь вечір вона думала, що скаже Сему, якщо той підійде, і водночас сподіваючись, що цього не станеться. Лише у вагоні метро Надійка дозволила собі озирнутись довкола і переконатись, що Сема поруч нема. І з подивом відчула власний розпач, що пінистою хвилею раптом скипів у душі…