27.

Листопад пройшов, неначе в тумані. Надійка сновигала, мов нежива, між навчанням і роботою, часто не могла навіть пригадати, що робила п’ять хвилин тому. В думках постійно крутився Сем. Раз за разом дівчина повторювала собі, що не втратила нічого важливого. Ну хто він їй, якщо розібратись? Не чоловік, не жених. Не коханець навіть. І не друг. Друг хоча б подзвонив… Просто випадковий знайомий. Якби й продовжили вони зустрічатись, що з того? Чи вона сама неспроможна на той концерт сходити?! Але аргументи розуму чомусь зовсім не зачіпали серця. Надійка несподівано зрозуміла, що серце можна розбити буквально. Це не фігура мови.  Мабуть душа дійсно розміщується там. Або десь зовсім поруч. Бо чого ж у неї болить саме серце?! Розум давно наказав душі попрощатись із Семом, але десь у потаємному її закапелку досі жевріла несмілива мрія, що він таки подзвонить. Обіцяв же… Тим паче, що він не сказав – коли. Може – за кілька років… Надійка не поспішала виганяти цю мрію з душі геть, розуміючи, що без неї може стати ще важче.

Щоб якось відволіктися від розпачливих думок, Надійка знову почала відвідувати концерти й театри. Але естрада тепер здавалась їй несправжньою, емоції, пробуджувані концертом – нещирими, як наче божевільні артисти розважають божевільну публіку. Так і самій збожеволіти недовго. А всі зали, де виконується класична музика, у Надійки тепер асоціювались із Семом. Вона весь час неначе ловила бічним поглядом його фірмову усмішку, схожу на спалах блискавки. Крім того, не знати чого соромилась зустріти Сема. Як наче це їй має бути соромно! Хоча, який тут сором? Ніхто нікому нічого не винен… Але від цих думок замість розради приходила туга. До нічних клубів її не пускала самотність і спогади про перший і мабуть останній у житті бал. Вона не буде сидіти сумною статуєю в очікуванні, а чи не зжалиться хто, не запросить на танець… Надійці досі подобались художні музеї, але вони зачинялись занадто рано, залишаючи вечір для гнітючих  роздумів, від яких так хотілось втекти…

В драмі Надійку дратували неприродні голоси артистів, змушених буквально заходитись криком на сцені, щоб і галерка щось почула. Голоси не дратували самі по собі, але підкреслювали всю штучність сценічного дійства, не даючи думкам відволіктись від самоїдства… Врешті Надійка знайшла для себе компроміс у Опереті. Весела, життєрадісна музика і комічні сюжети дійсно на кілька годин виривали її з персонального пекла і підносили до сяючих вершин, даруючи таке жадане забуття... Як не дивно, цей штучний жанр здавався їй у тому стані цілком природним, тож до весни дівчина вже переглянула весь доволі обмежений оперетковий репертуар по два-три рази, потай мріючи про веселе безтурботне життя, сповнене смішних пригод і легкої музики. Як в опереті…