26.

Вересень непомітно перейшов у жовтень, у Надійчиній душі теж поселилась осінь. Вона все ще чекала дзвінка від Сема, хоча десь у глибині душі вже розуміла, що не дочекається. Врешті, змучена невизначеністю, відчуваючи, що помалу божеволіє від того  чекання, влаштувала на Сема засідку за всіма правилами мисливської науки: загодя влаштувалась біля вікна у кафе на Великій Васильківській. Якщо Сем оклигав, то має прийти на «Київ-брасс»… Звичка ж – друга натура.

 Секунди тяглись, неначе гума, не бажаючи складатись у хвилини, Надійка не відривала тривожного погляду від вікна, намагаючись побачити Сема і водночас сподіваючись не побачити… Коли врешті побачила знайому фігуру, що бадьоро крокувала в напрямку Миколаївського костелу, душа неначе заледеніла. Надійка одним ковтком випила горнятко до дна і рушила на вихід. У бік метро. Їй і на думку не спало переслідувати Сема. Нецікаво навіть було, сам він іде на концерт чи ні. Яке це має значення? Головне – без неї. Сумнівів не залишилось, власне, за цим вона й прийшла… Надійка навіть не змогла згадати, що вона випила в тому кафе – чай чи каву. В роті – наче горох молотили, пам’ять десь поділась, мовби все це їй лише сниться. Якийсь час Надійка тішилась тою думкою. От зараз вона прокинеться, і все… Вже спускаючись у метро дівчина боляче вдарилась ногою і заплакала. Не від болю, від остаточного прощання з мрією.

Вдома, знесилено всівшись на ліжку, Надійка витягла з кишені телефон, роздивилась його, неначе вперше бачила, і заледве придушила бажання пожбурити об стіну, виливши на нього свій розпач.

Як наче телефон в чомусь винен! – переконувала вона себе. – Ну чекала, ну мріяла, то хто тобі винен?! Наче той Сем їй щось заборгував! Ну водив він її на концерти, то й що?! В коханні не освідчувався, до могили любити не обіцяв, ні разу не поцілував навіть! А що вступивсь за неї – так то тому, що порядна людина. Бути порядним – це таки рідкість, але ж не злочин! Хіба він винен у тому, що вона собі тут навидумувала?! Жила ж  якось до нього, значить і далі зможе…