Тепер кожен ранок починався думкою про Сема. І нею ж закінчувався… Надійка тримала телефон у кишені, не довіряючи слуху постійно його обмацувала, чи не вібрує… Врешті, коли за тиждень телефон таки задзвонив, Надійка впустила його на підлогу. Запинаючись від хвилювання підбирала слова, щоб привітатись, коли з подивом почула старечий голос.
Іван Андрійович запрошував до себе, постійно вибачаючись, що не може залишити дружину, щоб привезти їй борг.
Значить, таки жива! – радісно подумала Надійка, записуючи адресу. Їй вдалось зробити хоча б маленьке добро в цьому злому світі. І Господь їй вже віддячив, подарував кохання. Справжнє, на все життя…
Іван Андрійович мешкав у трикімнатній «сталінці» біля проспекту Перемоги. Господар зустрів Надійку на порозі ніяковою посмішкою, запросив до кімнати, де лежала дружина.
-Ось, дитино, тримай гроші, дай тобі Бог здоров’я, - господар простягнув Надійці зім’яті купюри. – А я за тебе молитимусь, не залишила самого на старості…
-Я ж казала, що можу почекати, - нерішуче відповіла Надійка. – Вам же тепер ні за що жити буде до наступної пенсії…
-Я ще цю не отримав, - відмахнувся господар. – Продав дещо, та й усе. Тоді з переляку не згадав, що маю орден. А вони тепер не дешеві, як з’ясувалось. Повно дурнів, що з них колекції збирають. Тут на Нивках у них гніздо…
-Як же можна орден продавати? – здивувалась Надійка. – Краще б я почекала…
-А на біса мені орден неіснуючої держави?! – знизав кістлявими плечами Іван Андрійович. –«Знак пачота»! Ну от що це за «пачот» такий, що залишили помирати без копійки? На біса мені такі нагороди?! Посидь з Машею, я чаю зварю…
Надійка, що вже хотіла йти, мимоволі погодилась, розуміючи, як тяжко зараз доводиться старому з паралізованою дружиною. Вона сіла біля ліжка, взяла бабусю за руку, і та раптом відкрила очі і подивилась цілком осмислено. З куточка ока скотилась повільна стареча сльоза.
Іван Андрійович повернувся за кілька хвилин з табуреткою в руках. Потім приніс дві чашки й тарілку печива.
-Вона при тямі, все розуміє, лише говорити поки що не може! – радісно пояснив господар.
-Як же ви житимете так на самоті?
-То все дрібниці! – з блаженною усмішкою відповів старий. – Головне, що ми разом. Вона тут, зі мною. Решта – пусте.
-Я їй масаж робитиму, мене в лікарні навчили!- з незбагненним ентузіазмом пояснив господар, проводжаючи дівчину до дверей. – Вона підведеться, от побачиш! Все тепер буде добре, ти тільки заходь, хоч іноді… Не забувай нас…
Надійка дивилась у його щасливі очі і заледве стримувала сльози. Розплакалась вже надворі…