22.

Третє своє київське літо Надійка проводила вже традиційно, чергуючи роботу і пляж. Втім, тепер додалась ще одна розвага – вона почала відвідувати Будинок органної музики – єдиний концертний заклад, що працював у липні. І кожного разу поверталась додому з відчуттям якоїсь порожнечі. Під час концерту їй неначе наяву вчувався поблажливо-іронічний голос Сема…

У свій сімнадцятий День народження Надійка теж сходила на концерт, бо сидіти вечір на самоті зовсім не хотілось. Хоча й свято, якщо розібратись, так собі… Що це за подія, яка нікого не радує… Пізно увечері, вже в ліжку, Надійка роздивлялась паспорт, мріючи про повноліття і свободу, яку воно принесе. А у вухах стояв голос Сема… Власне, Надійка вже не надто потерпала від свого залежного становища – батько більше не навертався на очі, схоже, що вона здобула таки відносну свободу. Не можна рахунок у банку відкрити? Ну то й що?! Надійка заробляла сиділкою удвічі менше, аніж раніше продавчинею, але їй однак вистачало, трошки ще й залишалось. Наприкінці квітня вона таки закопала другу банку з  грошима, теж дві з половиною тисячі вічнозелених президентів, додавши за півроку півтисячі до тих, що не встигла заховати з осені. Попри  те, за літо назбиралось ще зо дві тисячі. Особливого хисту витрачати їх Надійка не мала, до скромного життя давно звикла, до того ж розуміла, що з її доходами радикально міняти стиль життя не варто – самітній людині треба тримати якийсь запас міцності.

Вересень разом з початком третього курсу приніс Надійці практику в київських лікарнях. Вітчизняна медицина показала їй врешті своє страшне обличчя. Надійка зовсім не так уявляла собі майбутню роботу. Обшарпані лікарні, розбиті туалети, рвану білизну ще можна було якось ігнорувати. Якби ж не пацієнти… Переважно – злиденні старі пенсіонери, що віддають останні копійки за ліки, часто змушені робити сумний вибір – лікуватись чи поїсти…

Теоретично майбутні сестри мали б вчитися робити уколи, ставити крапельниці, міряти тиск, розносити ліки згідно призначень, але в дійсності переважно носились по лікарні веселими зграйками, немов горобчики повесні, розбавляючи своїм щебетанням ту атмосферу горя і страждань, що намертво в’їлась у лікарняні стіни.

Того дня у відділенні неврології Надійка звернула увагу на невисокого і худорлявого  лисого діда, що нерухомо зігнувся над ліжком, вчепившись у руку  мініатюрної сивої бабусі, що без тями лежала під рваною лікарняною ковдрою.

-Не залишай мене тут, Машенько… - почула Надійка його шепіт, проходячи повз ліжко. – Не йди… Або забери з собою…

Невже так і виглядає справжнє кохання?! – з жахом думала дівчина. – Муки, горе, поневіряння, біль замість радості й щастя?! Надійка хотіла хоч якось втішити старого, але не наважилась. Вирішила розпитати про нього медсестру.

Чергова сестра, Олеся Марківна, п’ятдесятирічна товстуха, здивовано витріщилась на дівчину.

-Він що, родич тобі?

-Та ні, так питаю…

-Важкий  інсульт, - байдуже повідомила сестра. – Навіть якби були ліки, навряд чи вижила б. Бабці за сімдесят, сама розумієш. А дідо побивається, що грошей на ліки немає. Усю заначку на себе витратив, кардіостимулятор нещодавно поставив. Родичів не мають, щоб позичили… От і мучається відчуттям провини. Хотів під заставу квартири позичити, так ті глитаї не дають – квартира спільна, а з неї ж підпис вже не отримаєш…  

-То що, її тепер не лікуватимуть? – пошепки запитала Надійка. – Чекатимете, поки помре, і все?

-А що ми можемо зробити?! – раптом визвірилась на неї сестра. – Ми перші крапельниці їй дали, з резерву. Більш нема, що дати! Ти знаєш, скільки нам ліків на відділення виділяють?! Чи я зі своїх маю купувати?! Так це пів моєї зарплати на кожного хворого!  А в мене родина, між іншим… Газети кричать, що в лікарнях хворих до нитки обдирають, а ми самі як ті жебраки! Чи це я в аптеках ціни встановлюю?! Нехай би ті писаки на мою зарплату хоч місяць пожили!

-Та не переживай ти так, дитино, - мовила сестра за чверть години, помалу відтанувши. – Їй один кінець, хоч з ліками, хоч без… Діда шкода, то правда, але що поробиш… Життя таке, скотське. Хтось яхти купує, а комусь на ліки немає… Збудували собі капіталізм…

Втім, Надійка вже прийняла рішення. Дідугана вона застала у коридорі, за марно спробою домовитись з черговим кредитором по телефону.

-Скільки не вистачає? – запитала вона по діловому, навіть не привітавшись.

-Сотня на день, десь так… - прошелестів дід самими губами. – На три дні виписали… Потім ще треба буде, якщо…  Дід не витримав і заплакав, відвернувшись від Надійки і спираючись на ковіньку обома руками. – І навіщо мені тепер той стимулятор… Якби ж було знати…

-Я вам позичу, - Надійка простягнула Діду три м’яті сотки. – Йдіть за ліками, я потім ще принесу. Не маю при собі більше…

-Ви тут на зміні? – розширені від здивування вицвілі сірі очі роздивлялись Надійку, немов якесь диво.

-На практиці! – Надійка витягла з кишені халата аркуш, написала номер. – Ось мій телефон, подзвоните. Зустрінемось післязавтра, я вам ще грошей піднесу. Віддасте, коли зможете…

-Посидьте з нею, їй страшно самій, - прошепотів дід. – Я хутко…

Вона без тями, їй однаково! – хотіла сказати Надійка.

-Там у багатоповерхівці дешевша аптека, спитаєте на вулиці. У лікарняній не беріть, - почула Надійка власний голос. – Не поспішайте…