21.

Сем влився в Надійчине життя непомітно, але міцно. Всю весну вони регулярно ходили разом слухати музику – до Опери, Будинку органної музики, пару разів до  Філармонії та Будинку актора. Поводився Сем дещо дивно, швидше як старший брат, аніж залицяльник. Спочатку Надійці навіть подобалось, що він не дарує їй квітів і не купує квитки – почувалась вільною і нічим не зобов’язаною. Тим більше, що з Семом завжди було весело. Він повільно і непомітно, але незворотно вводив Надійку у світ Музики. Отієї, що з великої літери. Надійка встигла переслухати безліч оповідок про видатних композиторів і настільки зжилась з ними, що вже уявляла їх усіх немов членів власної родини. В розповідях Сема іронія і відвертий цинізм звучали на потаємному, оксамитовому фоні ретельно прихованої поваги і навіть захвату. Кожен геній в його викладі видавався схожим на старого придуркуватого дідуся, об’єкт постійних насмішок і водночас – улюбленця родини. Під час концертів вони обступали Надійку, неначе живі, малюючи перед внутрішнім поглядом щось схоже на сімейну вечерю чи веселу дружню гулянку.

Але чим далі, тим більше Семова поведінка поволі почала засмучувати Надійку, і навіть потай дратувати. Сем поводився підкреслено коректно, жодного разу не образив дівчину й не підняв на кпини, попри гострий язик і достатню кількість можливостей. Спочатку вона з острахом чекала миті, коли хлопець почне розпускати руки. Але не дочекалась навіть натяку. Сем поважно проводжав її аж до дверей гуртожитку, чемно дякував за приємний вечір, та й ішов собі, не забувши легко вклонитись на прощання. Попри показний цинізм, від нього віяло чимось аристократичним, напівзабутим у цьому світі. Надійка часто уявляла його собі зі стеком і в циліндрі, немов персонажа англійських «вікторіанських» романів чи класичних оперет. Вона навіть не могла з упевненістю вважати Сема своїм хлопцем. Зустрічаючи своїх знайомих, Сем незмінно розкланювався, невимушено представляв Надійку всім, хто підходив до нього перекинутись парою фраз, однак сам жодного разу ні до кого не підійшов, весь свій час присвячуючи їй. І увагу теж… Дівчина постійно відчувала її навіть під час концерту чи вистави, а вже в перерві чи після Сем майже не відводив від неї очей. Під цим дивним, чемним і водночас насмішкуватим поглядом Надійка відверто губилась. Весь час боялась сказати якусь дурницю, тож воліла слухати мовчки, а якщо вже й відкривала рота, то переважно для запитань, зважуючи кожне слово. Поряд з Семом Надійка відчувала себе геть дурною, дикою й неосвіченою, потай дивуючись – навіщо Сему така співрозмовниця?! Намагаючись скоротити цю прірву, що розверзалась між ними, варто лише було Сему відкрити рота, Надійка у вільний час все більше й більше читала про композиторів, видатних виконавців, навіть чітко усвідомлюючи, що розумінню музики  не можна навчитись заочно, і потай жалкуючи, що не мала жодної можливості отримати бодай якусь музичну освіту. Поволі, непомітно для себе, вона почала занурюватись у цей чарівний світ, недоступний більшості людей, немов існуючий у паралельній реальності, аж поки музика не стала здаватися їй уособленням щастя, свята, і взагалі всього світлого, що лише може існувати в цьому суворому, жорстокому житті.  А музика в свою чергу пов’язувалась із Семом. Тож його від’їзд захопив Надійку зненацька і засмутив не на жарт, неначе з її життя силою забирали свято.

-Післязавтра від’їзджаю на бабло, - наче поміж іншим, байдужим голосом провістив Сем після чудового органного концерту. – Тож прощаюся до осені…

-А… ти далеко?.. – заледве спромоглась на запитання Надійка.

-В Крим, на море, - з легким подивом відповів Сем. – Музруком до дитячого табору. А куди ще музиканту влітку податись? Я ж тобі не Ріхтер, мене в Карнегі-холі з гастролями не чекають… Як усі, так і я…

Надійка із завмиранням серця чекала тієї миті, коли вони зупиняться перед обшарпаними дверима гуртожитку і вже потай від себе вирішила, що дозволить себе поцілувати. Один раз, на прощання, не всерйоз… Однак отримала звичний напівуклін, який цього разу чомусь видався відвертим глузуванням. Дивуючись сама собі, дівчина забігла до кімнати і не роздягаючись впала на ліжко, носом у подушку, щоб зупинити сльози. Лише зараз їй спало на думку, що за три з гаком місяці знайомства вона не почула від Сема жодного компліменту… Душу пекло образою, хоч топись… Ну от за що, питається?! Як наче він їй щось винен… Надійка з подивом зрозуміла, що їй  вперше в житті захотілось на море. І щоб обов’язково із Семом. Але в останньому чомусь не хотілось признаватись навіть самій собі…