18.

Омріяне безтурботне літо Надійці довелось виборювати. В день останнього іспиту її раптово відвідав батько. Не з цікавості, хоч і запізнілої, як вона там влаштувалась, а з конкретною вимогою: їхати на літо додому, допомагати по господарству. Жінка, мовляв, не справляється одна, май совість…

Надійка витримала характер, пропозицію рішуче відкинула. Тоді батько вдався до погроз: пообіцяв забрати її документи з коледжу, як не слухатиметься. Дівчина витримала і це.

-Я не повернусь. За жодних умов, ані на день! – оголосила вона, дивлячись батьку у вицвілі очі. – Бомжуватиму два роки, якщо не залишиш мені вибору, потім повернусь до навчання, але не до тебе!

-Навіщо ти так зі мною? – батько не витримав Надійчиного погляду і перший відвів очі. – Родина має триматися разом…

-Заради чого? – не втрималась Надійка, що наперед дала собі слово не встрявати у суперечки. – Щоб тобі легше жилось і більше пилось? Я б терпіла і працювала далі, якби відчувала, що мені принаймні вдячні. Так пасинки твої з мене щодня збиткуються, мачуха їх заохочує, а ти очі заливаєш, ото і вся дяка. То що б мене там тримало?

-Любов…

-Маму ти дійсно любив, пам’ятаю, - обірвала Надійка, - а мене лише терпів, через неї. От і витерпів, вітаю. Більш не доведеться. Просто забудь про моє існування.

       Батько пішов розлючений і ображений, але документів таки не забрав. А відвойована свобода виявилась принаймні вдвічі солодшою від дарованої. Надійка відсипалась до полудня після нічної зміни, або поралась по господарству, прибирала, прала, готувала страву, але по обіді – щодня на пляж. Вона з дитинства любила тепло, сонце, лагідну літню воду, але не мала можливості не те що проявити ту любов, а  навіть усвідомити. Її щоденний відпочинок був навіть своєрідним викликом суспільству. Вона, Надійка, може отак щодня лежати без діла, геть нічого не роблячи, виключно для власного задоволення! Ця думка чомусь гріла душу. Незнайоме відчуття свободи вдало поєднувалось із впевненістю у завтрашнім дні. Дівчина переконалась, що спроможна самотужки вижити у цьому світі. Принаймні, якщо не станеться якоїсь страшної прикрості. Відкладених грошей вже мало вистачити при ощадливому використанні аж до повноліття. Якщо буде житло. А щоб його мати – треба навчатися. Але з цим, здається, проблем теж не було – рік Надійка завершила серед найкращих. А старші дівчата не раз казали, що перший рік – найважчий… Тож про що турбуватись?! Тож до повноліття вона якось дотягне, а потім… не може бути, щоб не заробила собі на хліб та на місце в гуртожитку! Далі її честолюбство не простягалось.

День народження Надійка зустріла із власноруч спеченим тортом, котлетами «по київськи», салатом «мімоза», а головне – в улюбленому колективі – на самоті, в паузі між абітур’єнтами, що вже відмучились, і студентами, що відпочивали собі вдома. Втім, подарунок вона таки отримала, у вигляді паспорта з тризубом на новій синій палітурці, що випромінював приємний тонкий аромат свіжої книги.

Насправді батько налякав її більш, ніж Надійка могла сама собі признатися. Відчуття маріонетки, іграшки в чужих руках, таки давило на підсвідомість. Може тому вона так любила розглядати паспорт, перевертаючи й перелистуючи у тонких пальцях, самотніми вечорами. Її не засмучувала навіть знайома до сліз персона з довгим гострим дзьобом на першій сторінці. Їх там наче вчать обирати найгірший ракурс і робити найбридкіші фото! – подумки зітхала Надійка, роздивляючись паспорт. – Тому й заборонили свої фото приносити. Це нам усім знак: держава вас бачить такими…

       Та попри всі недоліки, Надійка із задоволенням продовжувала розглядати той паспорт щовечора, вбачаючи у ньому запоруку майбутньої свободи. Залишилось почекати всього якихось два роки…

       Початок навчального року нічого не змінив у її житті. Пляж закінчився сам собою разом із погодою, тож не встиг скласти конкуренцію ні роботі, ні навчанню, не поставив Надійку перед вибором. А Самотність вже стала звичною. З Наталкою вона намагалась більш не спілкуватись після того прикрого випадку. Досі відчувала пекучий сором, сама собі дивуючись. Здавалось би, соромно має бути зовсім не їй, і от на тобі. Наталка залишилась лише подразником, спогадом про ту огидну пригоду, і німим докором, як це не дивно. Добре що німим… Вона теж обмежувалась вітанням, розмов не заводила, у душу не лізла, дяка і на тому… Артем порадував ще більше – взагалі ні разу не трапився з тих пір на очі.

Найбільшою прикрістю стала робота. Надійка багато разів давала собі слово звільнитись і підшукати щось краще, легше, спокійніше. І щоразу сама ж порушувала своє рішення. Не вистачало рішучості, десь у глибині душі чаївся страх, нашіптуючи із підсвідомості: гроші зайві не бувають, тобі ні в кого позичити, коли що трапиться, ти не маєш, на кого розраховувати, щоб до копійки доживатися, не так то вже тобі й важко… Шепіт той перебивав усі аргументи розуму. Аж поки доля не зробила за Надійку той вибір, на який вона сама ніяк не могла зважитись. Якраз коли вона вже зовсім було зібралась облаштувати в рідних краях другу схованку, щоб позбутися тягаря двох тисяч доларів, які вона вже встигла назбирати від квітня… Немов та білочка, що ховає горішки на зиму – думала про себе Надійка, подумки всміхаючись. Тепер їй нічого боятись! Звичайно, самотню людину в цьому світі може спіткати безліч нещасть: хвороби, негоди, злочинці, каліцтва… але хто в шістнадцять років думає всерйоз про такі речі?! Надійка вже напхала й законопатила другу банку, з наміром у найближчу суботу відвідати рідні краї, поки земля не замерзла. Але наступного ж дня, якраз наприкінці листопада її звільнили. Без жодної провини… Поруч відкрився цілодобовий супермаркет «АТБ» з широким асортиментом алкоголю, миттєво задавивши своєю огрядною тушою маленького конкурента. Нічна торгівля втратила сенс. Нічого особистого, тільки бізнес…