Коли квітневе сонце врешті висушило калюжі, незадовго до травневих свят, Надійка таки наважилась закопати свої гроші. Найбільше до цього спонукав пляжний сезон, що мав от-от розпочатись. Надійка не знала, що буде літом із гуртожитком, чи не доведеться шукати десь тимчасове житло. Додавати до цих проблем ще одну не хотілось, тож якось суботнього ранку дівчина таки вирушила знайомим маршрутом у рідні краї. Вибравшись на волю з переповненої електрички, вона рушила полем у напрямку свого села. Яскраве сонце і радісний гомін пташок чомусь зовсім її не веселили, навпаки, навіювали щемливу думку, що життя проходить повз неї, розчиняючись у минулому, неначе тінь. Сумно й боляче марнувати найкращі роки життя. Але що можна змінити, коли вже міцно застрягнеш у колії турбот та обов’язків. Робота і навчання – то константи, як каже математик Іван Сергійович, веселий товстий дідуган. Вони необхідні, щоб вижити. І залишають зовсім небагато часу на те, щоб жити…
Отямилась Надійка вже у лісосмузі, що колись розділяла землі сусідніх колгоспів. Задумана, як природна перепона для утримання снігу, вона з часом стала джерелом грибів. Надійка й сама не раз ходила сюди за бабками, червоноголовцями, груздями, лисичками. Давно, ще при мамі. Або «у тому житті», - як подумки промовляла вона сама до себе. Зараз лісосмуга являла собою жалюгідне явище – селяни крали дерева, випилюючи їх ночами і звозячи на власні подвір’я, щоб потім нишком напиляти з них дошок і брусків. Внаслідок такого хижацтва дерев залишилось зовсім небагато, може третя частина. Лісосмуга просвічувала наскрізь з обох боків. Надійка дійшла до кривої берези, що за півметра від кореня вигиналась під прямим кутом убік, а потім знову, як нічого не сталось, повертала вгору. Колись на цьому природньому стільці любила сидіти мама, поки вони з батьком бродили навколо, видивляючись гриби у густій траві. На це дерево навряд чи хто позариться, а як і спиляють, навколо повно інших орієнтирів. Від останнього візиту сюди збігло вісім років, але дівчина досі пам’ятала тут кожен кущик.
Надійка витягла із сумки мініатюрну лопатку і заходилась копати ямку за півметра від берези. Прокопавши десь на півметра у глибину, Надійка дістала півлітрову банку зі своїми грошима. Банка була завелика для двох з половиною тисяч доларів у стодоларових банкнотах, вистачило б і майонезної, та саме на півлітрівку дівчина мала скляну кришку. Від залізної кришки й банки на гвинті вона відмовилась свідомо, після довгих роздумів, щоб вилучити навіть незначну імовірність виявлення скарбу металошукачем, якщо раптом хто принесе його в ці глухі місця. Сама того не підозрюючи, скористалась прадавнім способом, заливши щілину між банкою й кришкою розплавленим воском. Саме так ховали свої гроші багато поколінь її предків, не маючи хвилини спокою на рідній, политій власним потом і кров'ю землі. Щоправда, гроші тоді були металеві, а посудина - глиняною, ото і вся різниця.
Вклавши скарб у ямку, Надійка, замість засипати, почала сторожко оглядатись навколо, на душі стало раптом тривожно, наче вона щось крала, а не ховала зароблене. Не помітивши й не почувши нічого підозрілого, дівчина таки закидала ямку землею, потім довго тупцювала, утрамбовуючи. Поки копала, їй весь час здавалось, що мама сидить собі на березі, як колись, і з лагідною посмішкою спостерігає за її дитячою забавою. Надійка неначе ловила її бічним зором, та варто було повернути голову, як мана зникала. А оскільки свідків не було, Надійка не вважала за потрібне стримуватись і таки рясно промочила ямку власними сльозами. Навіть закінчивши працю і приховавши її сліди торішнім опалим листям, Надійка довго не могла піти, кілька разів поверталась на те саме місце без всякого сенсу, неначе хто прив’язав її до скарбу невидимою ниточкою, та й смикає тепер потихеньку.
Та це ж лише гроші! – мало вголос не вигукнула дівчина. – Навіть як і не побачу їх більш ніколи, однак не пропаду!
Лише після цього заклинання незримий містичний зв’язок розірвався і Надійка пішла собі лісосмугою, не оглядаючись і відчуваючи невимовне полегшення, наче скинула два тягарі одночасно: з душі і з тіла. І чого ото люди так люблять гроші? – подумки дивувалась вона, легко крокуючи по свіжому зеленцю, - так люблять, що життя за них віддати готові… Може тому, що їм більше любити нікого?
Надійка раптом зрозуміла, що зовсім не хоче до Києва, в той гамір і кіптяву. Але відвідати рідну хату, до якої залишилось усього зо два кілометри, дівчині й на думку не спало. Натомість повернулась спочатку до станції, потім зайшла в сусіднє село, що лежало поруч із залізницею по той бік колій. У магазині дівчина купила пляшку води й дві пачки вафель, бо не додумалась взяти щось із собою. Потім вийшла в поле, всілась на свою сумку посеред озимини, та й просиділа до самого вечора, споглядаючи яскраві барви, що буяли навколо. Лише коли ранній вечірній холод прихопив за плечі, рушила на станцію, не полишаючи думки, що батько, вкравши в неї дитинство, не зупинився на досягнутому і так само краде юність…
Досить з мене! – вирішила вона раптом. – Зміню роботу, знайду собі щось спокійніше, легше, щоб більше часу було. А як і не знайду – однак до повноліття якось протягну, а там вже побачимо. Врешті час долучитись і до благ цивілізації, поки живеш у столиці. Вона більше не сидітиме добровільним в’язнем у кімнаті. Ну не подобається вона хлопцям, то що ж тепер, заживо себе поховати?! Треба просто зробити правильні висновки: ні перед ким не запобігати, уникати танців, нічних клубів та дискотек, взагалі місць, де сильна стать може принизити її неувагою. Навколо безліч інших розваг: театри, музеї, виставки. Аби твій час і зовсім трошки грошей…
Нехай ось ще трохи… літо лишень допрацює, ще трохи грошей збере, щоб і на розваги щось виділити. Однак літом заклади культури зачиняються. А пляжу ця робота – не завада. Це ж теж, як не як, відпочинок на природі: люди на море їдуть, грубі гроші платять, а тут річка і пісок під боком… І всі дні вільні, чого ж іще бажати...