13

Зиму Надійка зустрічала майже відмінницею. Ноутбук виявився таки кориснішим за косу, за якою дівчина вже не шкодувала,  ретельно розчісуючи волосся, що вже спадало на плечі. Від модельної зачіски залишились приємні спогади і пара фоток. На згадку. І з потаємною мрією повернутися колись згодом до вдало знайденого майстром образу. Але спершу треба було щось зробити з носом…

            Про ринопластику Надійка довідалась на заняттях і одразу ж, не відкладаючи, зайшла до косметологічної клініки. Головним чином – запитати про ціну. Десь у глибині душі жевріла цікавість – подивитися б на себе з нормальним носом. Хоча б на екрані комп’ютера, у віртуальному світі… А якби ще з тією зачіскою…

            Зовнішність хірурга наводила на думку: чому він досі не зробив операцію собі?! Усміхнений товстун невизначеного віку з м’ясистим носом синюватого відтінку, обвислим, неначе баклажан, першим ділом запитав про вік.

- За три роки прийдеш! – вирок прозвучав раніше, аніж Надійка зібралась із думками, що б його таке розпитати. – Неповнолітнім ринопластику не робимо!

- Ну як знаєте… - протягнула Надійка, відступаючи до дверей.

- Ну от, вже образилась! – зітхнув хірург. – Не лише я, ніхто не робитиме! Зрозумій, ти ще ростеш, м’язи обличчя змінюють форму, ніс теж. Якщо зараз скальпелем втрутитись у творіння Боже, за рік-два можеш отримати таке обличчя, що моєму позаздриш! Тобі ж іще жити! Воно і у вісімнадцять ранувато оперувати, та що поробиш… Не зробимо ми – конкуренти випередять…

- А з якого віку ви рекомендуєте робити?

- З жодного! – відрізав хірург. – Понавидумуєте собі дурниць, а мені ріж вас, наче кролів…

- Мені Вас радили, як найкращого, що навіть дітей оперує, - ледь стримала сльози Надійка. – А ви…

- Хто радив?

- В училищі… себто у коледжі медичному…

- То ти ще й медик?! І не соромно тобі дурницями страждати?!

- Знаєш, колись була дурна традиція вирізати апендикса усім підряд…  - зітхнув хірург, машинально витираючи руки, поки Надійка мовчала, збираючи докупи думки. – А тепер на нас перекинулось… Так, оперую я дітей. Коли немає куди подітися. Щойно ось хлопчака оперував восьмирічного. Кінь його за обличчя вкусив. Так там вибору нема – від одного його вигляду у родичів енурез починається… А тобі воно навіщо здалось?! Маєш цілком миле обличчя, тільки вираз дурнуватий трохи. Над цим і працюй…

- А ніс… хіба це ніс?! – докинув хірург, двома пальцями мацаючи свого баклажана. – В тебе за три роки так обличчя зміниться, що мати не впізнає!

Це дивлячись із ким порівнювати! – ледь не кинула Надійка йому в обличчя.

            Додому все ж поверталась не з порожніми руками – довідалась, скільки вартує таке задоволення. Тридцять тисяч. Плюс-мінус… Надійка вже розуміла, що мінус там для годиться, але сподівалась, що й плюс невеликий… Гроші шалені, але не фантастичні. Менше від річної зарплати в тому осоружному кіоску…

Рік карячитись за прилавком, щоб тобі вкоротили носа – подумала раптом Надійка і гірко розсміялась, викликавши легкий переляк у статурної дами з вуаллю на обличчі,  що легкими кроками пливла їй назустріч коридором клініки, залишаючи за собою п’янкий аромат чогось невимовно-східного…