Наталка з’явилась аж у неділю увечері, поширюючи аромати домашньої страви.
-Пригощайся! – прощебетала, викладаючи на стіл свіжину. – Мій День Народження відгуляли! Шістнадцятий!
-Вітаю! – зашарілася Надійка, досадуючи, що не має нічого, підходящого на подарунок. Звідки ж було знати. – Щасти тобі! І зараз, і завтра, і все життя… Вибач, я не знала…
-То нічого! – розсміялась Наталка. – Тепер знатимеш.
-Оксанка теж мабуть до батьків поїхала… - зітхнула Надійка.
-Якраз! – скривилась Наталка, наче їй зуб болів. – По руках пішла…
Надійка вже знала, що Наталка – дочка багатого фермера, що вирощував ранню городину у парниках недалеко від Києва, і що сама вона зовсім не проти погуляти з хлопцями, тож така заява здалась принаймні дивною.
-Ви з нею… хіба не разом… - ретельно підбираючи слова, щоб не образити єдину подругу, почала Надійка.
-Яке там разом! – роздратовано перебила Наталка. – Чи ти не розумієш? Я собі розважаюсь, поки є нагода. В селі ж усе на виду, не сховаєшся… Зустріну доброго парубка – добре, буде що в старості згадувати, а ні – не плакатиму. Але за першим-ліпшим не ганятимусь… У мене все життя наперед сплановане, як батько любить. Наречений Сашко вдома чекає, ми разом виросли, з дитинства в одній пісочниці грались. Він теж з фермерської родини, батьки й вирішили, що нас поженять. Ми й не проти, вже й будинок потроху мурують, хоча, як на мене, то трохи зарано. Тож маю лише оцих чотири роки, щоб для себе пожити. А потім піде родина, діти, внуки… І так до скону. Тож треба радіти життю, поки можеш.
-А батьки як до цього…
-Ніяк! – розсміялась Наталка. – Чи ж я їм оповідатиму?! На щастя, ферма їх і на півдня не відпускає, то як вони довідаються? Ти що думаєш, батько мені б окрему квартиру не зняв, якби не боявся, що загуляю?!
-А Сашко твій…
-Нехай чекає! – Наталка раптом весело підмигнула. – Йому це личить. Він взагалі на вола схожий. Як не спить, то жує. Іноді ще мукає…
Надійка уявила собі вола і раптом сама голосно засміялась.
-Мені абихто не потрібен! – вела своєї Наталка. – Хочу зустріти гарного парубка, щоб компліменти відпускав, по театрах водив, щоб із добрими манерами, красиво залицявся а не тягнув у кущі… А взагалі сама не знаю ще, чого хочу – складно це все. Думати треба…
-Але ж… Сашко твій… дізнається, коли що… - Надійка відчула, як червоніє. Обличчя, здавалось, от-от запалає. Їй взагалі не було з ким поговорити про жіноче – ані матері, ані подруг…
-Я ж не зовсім дурна, - пирснула Наталка. – Сашко своє вже отримав, якраз учора… Ледве дотерпівся, бідаха…
-І як?.. – промимрила Надійка. – Боляче було?
-Не так боляче, як гидко… - відповіла Наталка після тривалої дзвінкої паузи, коли Надійка вже й не сподівалась. – Не розумію я чоловіків… Та й на біса їх розуміти, от ти мені скажи! Давай краще за них вип’ємо! Нехай вони нас розуміють.
Навряд чи кому доведеться розуміти мене – смутно подумала Надійка. – З моєю зовнішністю, без нічого, без нікого… кому я потрібна?!
І раптом з подивом відчула, що десь на денці душі, заперечуючи її ж думки, живе наївна віра в те, що якимсь дивом зустріне вона таки десь, колись, того єдиного, хто залишиться з нею назавжди.
-А Оксанка що ж?... – прошелестіла Надійка, запиваючи солодкою наливкою власні гіркі думки.
-Спонсора шукає! – відрубала Наталка. – Тобі що, так її тут не вистачає?!
-Та ні… просто турбуюсь трохи, чи не сталось чого… - пробурмотіла Надійка, уткнувшись поглядом у підлогу.
-Не бійсь! Такі у вогні не тонуть і у воді не горять!
-Про вовка помовка! – буркнула Наталка за якусь хвилину, коли в розчинених дверях несподівано, наче примара, з’явилась Оксанка з кислим обличчям і стиснутими у щілинку губами.
-Будьте здорові! – з порогу кинула вона сердито, та й заходилась роздягатись.
-Приєднуйся! – всміхнулась Наталка. – Мої шістнадцять справляємо!
-Де мої шістнадцять… - зітхнула Оксанка.
- Вітаю! – додала, спохватившись. – Багатства тобі, здоров’я і всякого добра! Тільки до столу не можу – не лізе вже… Хіба келишок, та й то крапельку…
- Ось, тримай! – Оксанка поставила келих і витягла з сумочки тоненьку трубочку. – З днюхою! Подовжує вії, допомагає робити невинний погляд, прямо як у принцеси…
- Фарба для вій? – здивувалась Наталка. – Дякую! Мері…
- Мері Кей! – виголосила Оксанка. – Все інше – не косметика! Дешеві фарби – найкоротший шлях до убожества!
- А я на яхті каталась! – виголосила Оксанка, тамуючи досаду. – Шикарна, на три палуби! Коктейлі, шашлики, французькі вина! Шик!
-Так холодно ж уже на воді… - здивовано пробурмотіла Надійка, маючи доволі приблизне уявлення про яхти, почерпнуте цілком із телевізора. – Осінь…
-Там є кому зігріти! – несподівано гірко розсміялась Оксанка. – Не турбуйсь, не змерзла…
- То оце три дні катались? – здивувалась Наталка. – Тебе ж із п’ятниці не видно, з ранку…
- Аж до Черкас сходили!
- І як?
- Не глянулась! – випалила Оксанка, в двох простих словах виливши всю свою тугу і злість. – Ну й чорт з ними! Доволі в світі цього добра!