10.

Навчання Надійку теж не порадувало. Перш за все – медицини у медичному коледжі виявилось зовсім мало. Надійці здавалось, що це просто школа-інтернат, де вона з дурного дива здобуває середню шкільну освіту. На додачу, вчитися стало набагато важче – рівень вимог у столичному коледжі об’єктивно виявився куди вищим, аніж у сільській школі. Втім, найбільш прикрою несподіванкою виявився інтернет. І не так він сам, як комп’ютер, у якому він живе. В сільській школі вчителі регулярно займалися звеличуванням інтернету, до діла й не до діла підкреслюючи, що тепер без нього – ніяк. Часи такі настали, що поробиш. Але самі якось без нього обходились, власним прикладом заперечуючи свої ж слова… В Києві все було інакше. Додаткові матеріали, підручники, домашні завдання – все в інтернеті. Ну нехай не все, але суттєва частина… Інтернет виявився давно і міцно підключеним до гуртожитку. А от де взяти комп’ютер?

            Наталка привезла ноутбук із собою, Оксанка чи не одразу купила, Надійці ж залишалось облизуватись. Не маючи зеленого уявлення про предмет, Надійка наважилась звернутись за консультацією до викладача інформатики.  Вже за чверть години їй стало соромно – викладач підійшов до прохання з усією серйозністю, Надійка мимоволі вкрала в нього більш години… За цей час у неї розпухла голова.  Обдумавши почуте, вона вирішила, що будь-що хоче саме ноутбук, нехай і найдешевший. «Ящик», особливо не новий, обійдеться дешевше, але «ноут» можна було б брати з собою на роботу, щоб уночі не було так страшно. Залишилась дрібничка – знайти гроші… А поки що доводилось чекати, поки сусідки змилуються і пустять до свого. Така робота вимагає забагато часу, а його якраз не вистачало найбільше. Потрапивши на пари просто з роботи, Надійка у напівсонному оціпенінні сприймала не більш половини почутого, тож старалась хоча б занотовувати. Повернувшись з занять – падала, знесилена, на ліжко, навіть не роздягнувшись. І засинала до ранку.  Наступного дня справи йшли краще – у свіжу голову наука лізла, як ніж у масло. Але після навчання треба було готувати домашнє завдання. За два дні…

            У вихідні було трішечки легше, але ж накопичувались побутові роботи, приготування їжі, походи по магазинах. Тож часу на себе не залишалось зовсім, не кажучи вже про розваги. Все це разом не могло не спричинити проблем у навчанні. Надійка, яка звикла бути відмінницею, відчула, що стрімко котиться під гору, а разом з нею летять туди ж і надії на інститут. Однак, на противагу всім лихам,  у душі помалу зростала впевненість, що вона витримає цей шалений темп життя, який односельці, мабуть, і уявити собі не можуть. От якби ще цей «ноут». Дві з половиною тисячі… Збирати два місяці, ще місяць, поки навчишся давати йому раду і звикнеш… А там і семестр закінчиться…

            Рішення прийшло несподівано, наче хто підштовхнув. Надійка сама собі здивувалась, усвідомивши, що стоїть, уткнувшись носом у бетонний стовп. Навіть після робочої ночі – це вже занадто! Принаймні – раніше такого не траплялось… Раптом очі самі собою сфокусувались на оголошенні: «Купуємо волосся! Дорого!». Тремтячими руками відірвала хвостик з телефоном.

«Дякую Тобі, Господи!» - прошепотіла нечутно, не розтуляючи губ. Виявляється – він таки іноді чує її молитви…

            Наступного ж дня, після навчання, Надійка першим ділом, ще дорогою, подзвонила за тим номером. Почуте приємно здивувало, тож не гаючи часу Надійка гайнула до ванної, розплела косу і злодійкувато озираючись, наче тут її хтось побачить, вимила косу дорогущим Оксанчиним шампунем, щоб надати товарного вигляду. Крадькома повертаючи пляшечку на місце, відчула пекучий сором. Неначе вкрала. Вперше у житті.

Розживусь трохи – куплю їй цілу пляшку! – вирішила подумки, щоб заспокоїти совість.

Не можна не спитавши! – клята совість ніяк не хотіла мовчати, попри всі зусилля, тож Надійка якнайшвидше поїхала торгувати волоссям, сподіваючись залишити її вдома.

На її подив, за вказаною адресою розмістилась перукарня, така розкішна, що Надійка не одразу наважилась зайти всередину.

-А до кого тут… з приводу волосся… - дерев’яним язиком запитала вона у найближчої перукарки, відчуваючи, що червоніє від сорому, наче прийшла красти.

-Зараз! – майстриня відклала ножиці, лагідно усміхнулась клієнту, тільки що не підморгнула, і повела Надійку в нетрі закладу.

            За хвилину якийсь поважний черевань вже щупав її за волосся, перебираючи прядки і оцінюючи якість.

-Непогано! – врешті вимовив він. – Шістдесят п’ять можна взяти, якщо ось поти, - він провів ребром долоні по Надійчиній шиї. – Згода?

-Скільки?  - самими губами прошепотіла дівчина. Не знати чого їй було невимовно соромно, так, наче вона продає себе.

Власне, так і є, принаймні частково, - іронічно подумала вона, бо пауза затяглась.

-Тисячі… дві… вийде – пробубнів черевань, кусаючи губу. – Ваги бачиш?

Надійка мовчки кивнула.

-Ну так от, у такій якості – п’ять тисяч за кіло. Скільки потягне, стільки й буде, мені твого не треба…

Надійка знов кивнула. Черевань на подив швидко заплів їй косу, потім відхопив її одним-єдиним порухом чогось невимовно гострого, від чого аж залоскотало шию, і кинув на ваги. На табло висвітились червоні цифри «490».

-Старішаю, - зітхнув черевань. – Аж дві п’ятсот! Тримай!