9.

Вранці Надійка бігла додому підтюпцем, щоб встигнути поснідати, викупатись, перевдягтись.  І заклякла на порозі, побачивши у власній кімнаті незнайому дівчину в дивній мереживній білизні. Незнайомка нагадувала швидше нічну мару, аніж живу людину.

-Ну чого витріщилась?! – невдоволено буркнула дівчина, і Надійка за голосом упізнала Оксанку. – Ти ж не хлопець, сподіваюсь?!

-Вибач, не впізнала… - ошелешено пробурмотіла Надійка і запізно прикусила язика. Ображати сусідку ніяк не входило в її плани.

-Я ж без макіяжу – незлостиво махнула рукою Оксанка. – Звикай…

-Звикнеш до такого… - подумала Надійка.

-Без чого? – ляпнув дурний язик, випереджаючи голову.

- Яка ж ти дика! – розсміялась Оксанка. - Щойно з дерева злізла? Нічого, зараз я красу наведу…

            Надійка, не кліпаючи, дивилась, як Оксанка малює собі нове обличчя поверх справжнього: товстим олівцем, схожим на крейду, але чорну, підводить брови, щіточкою, схожою на малесенький йоршик для пляшок, фарбує вії, які просто на очах видовжуються до фантастичного розміру, маленькою м’якою щіточкою накладає тіні на повіки, тональним кремом малює вилиці і присипає зрештою все це пудрою.

-Ну як? – іронічно поцікавилась Оксанка, підвівши помадою губи. – Впізнала?

            Лише після цього Надійка отямилась, згадавши, що часу обмаль. Довелось обійтися без сніданку.

-Сядемо разом? – запитала у Наталки, наздогнавши її вже в коридорі. – За одну парту?

-Я ж на фельшерське вступила! – розсміялась Наталка. – А ти на сестринське! Це навіть не в одній будівлі!

-Не сумуй! – додала лагідно, побачивши, як засмутилась Надійка.

-А чому на фельшерський?

-А куди ж? – здивувалась Наталка. – Наша фельшерка на пенсію збирається, я на її місце заступлю через чотири роки, завідуватиму ФАПом! У батька все наперед сплановано! Фельшер – то поважна людина, усі перш за все до нього зі своїми хворобами, лікаря ж немає… А сестра в селі – та ж сама санітарка. Варто заради цього вчитися? Ти наче як не сільська…

-Я про це не думала, - чесно відповіла Надійка. – Не збираюсь повертатись. На лікаря хочу вчитись.        

-От дурна! – зареготала Оксанка, що до того мовчки йшла поруч, аж у боки взялась. – Рахувати вмієш? Чотири роки тут, п’ять – в інституті, три – в ординатурі. Ти правда хочеш до старості вчитись?! А жити коли?!