Тяжкий праця - мала зарплата

Перший робочий день. Перше спроба нового пера, яка не завжди вдається вдалою. Я розумію це, так, як пам’ятаю свої перші дні на лісопильні. Занози в пальцях, задубіла шкіра на руках, піт, що до болю подразнював шкіру. Це супроводжувало мене весь робочий час, але саме з початку з цим було впоратись найважче. Тут же, на перший погляд все було набагато легше.

Луний в грубій формі, пояснив та показав що я маю робити і чим займатися. Робота не кропітка: заніс напої, позамітав, помив посуд і тому подібне. Ну і звісно, якщо позвали - прибігти, якомога швидше. В такому "спокійному" темпі пройшов мій перший робочий місяць. Кожного дня, з ранку до пізньої ночі, я батрачив проливаючи останній піт. Луний ніби знущався наді мною. Кликав без причини, сам смітив, постійно щось вимагав. Такий собі іспит. Я щиро сподівався, що він це робить не через неприязнь. Якщо так продовжиться, будуть мені непереливки… До речі, мені дуже пощастило. Тобто, ні, це сарказм, чистої води. Була б моя воля, я б прийшов сюди на місяць пізніше. Чому ж мене потягнуло саме зараз?

Місяць цей – це місяць постійних, майже нескінченних свят, різного ґатунку. Свято Матері, День Жінок, День Чоловіків, День Народження Конрота, День Селян, й інша маячня. Чому ж мене настільки вони бісять? Усе дуже просто -  на свята таверна взагалі не закривалася, а значить, працював я за ту саму оплату, цілодобово. Так ще й один! Ганса прогнав Луний, хоча гадаю, хлопцю від цього ні жарко ні холодно, такий чудовий місяць пропустити… Мені доводилося не спати три дні поспіль. Через таку перевтому, я ледь контролював свої здібності. Без  причини, я міг перекинутися прямо на людях.  Це без перебільшень найбільший жах, який я відчув на собі за останній рік. Слава Богу, що усі в той момент були п’яні, і ніхто нічого не згадував. Все таки, ця кропітка праця дала свої плоди.

Відвідувачам я сподобався, тому мене залишили, а в інші місяці усі були занурені в роботу, а значить, моя праця, зводилася до мінімуму. Луному це звісно не подобалося. Через це, він наказував мені займатися невеличким садком за таверною. Я поставив його перед фактом, що працювати там за безцінь не збираюся. Він спочатку сперечався зі мною, але останнього працівника, він втрачати не мав бажання. Домовилися ми на п’ятнадцять мідяків в день, лише тоді, коли я працюю в садку. Тепер я мав постійний дохід. Ось він, кар’єрний ріст.

Я нишком сходив у ліс, понишпорив там не довго та дістав там дерев’яну колодку. Вирізав з неї ножом, щось на кшталт скарбнички. Скільки вже років пройшло, а ніж досі був гострим, мов бритва, не псувався і не тупився. Чудо дворянської технології! З кожним днем, вона все наповнювалася і наповнювалася, доки мідяки я не почав міняти серед людей на срібняки.

Сто мідяків – один срібняк. За мідяків так двадцять, можна було купити собі хліб у сусіда, який його пік. Триста срібняків – золота монета. Двадцять срібняків – середня заробітня плата в селищі. Якось так.

Я спокійно міг відкладати гроші, так, як, дружина Луного, частенько запрошувала мене до їх столу, звісно без його дозволу. Вона була жінка пухкенька, в разів зо три більша за свого чоловіка. Працьовита, ходить у хустці, готує швидко і головне смачно. Увесь бізнес Луного тримався на поставках алкоголю з міста, та його дружині. Дід лише підписував і складав різні папірці та договори, ходив до Конрота, платив податки і таке інше.

Минуло три місяці. Сталося чудо. Ганс повернувся. Чорнявий просто так зайшов, встав за барну стійку і почав обслуговувати відвідувачів. Я на це глянув з боку, і не міг нічого второпати. Пішов звати Луного. Три рази постукав у двері, як він завжди й просить.

- Що там? – спитав він.

Я увійшов в середину. Кабінет Луного був обставлений краще, ніж уся таверна разом узята. Хоча, важко назвати це кабінетом. Тут стояв стіл, за яким він просиджував увесь день, на стіні висів  червоний, пишний килим, а впритул до стіни, стояло двоспальне, багрове ліжко.

- Луний, там цей прийшов… Ганс.

- І?

- Що, «І»? Він просто так увірвався сюди, хоча я його відмовляв, встав за бар, і стоїть там, людей обслуговує. Як таке може бути?

- Питаєш як? Усе просто, зараз поясню, - він підізвав мене пальцем до себе, - Тебе звільнено, - прошепотів мені на вухо Луний.

- Що?! – розкричався я, - Та як ти смієш, старий дідуган? Я, заслужений працівник, горблюся в твоїй таверні третій місяць без сну та відпочинку, а ти до мене так?!

- Ну, бачиш, все з першого разу зрозумів. Все, - махав він мені рукою, - Йди давай.

Я виставив перед собою руки. Пальці викручувало від злості .

- Що ти робиш? Дурний зовсім?

Руки опустилися. Я пройшов до дверей і дуже сильно гупнув ними.

Дід вибіг за мною і кричав навздогін:

- Якщо тут буде хоча б одна подряпина… Я тебе засуджу перед дворянами! Ти мене зрозумів?!

Я зайшов до себе на горище, зібрав речі, гроші, завернув це у ковдру, і пішов з таверни геть. Відвідувачі навіть не второпали, що трапилося.

- Хлопче, що трапилося? – спитав один з них.

До нього доєдналися інші.

- Звільнили мене. У Луного спитайте.

- З якого це дива?

- Старий скнара, не хоче хлопцю платити?

- Стій тут, зараз розберемося, - казали вони мені.

- Ні, дякую, мені справді приємно, але я пішов за своїм бажанням. Мені в місто треба, тому…

- Ось значить як…

- Ну, бувай хлопче, - протягнулися до мене руки.

Поки я їх усі потиснув, Луний встиг спуститися на низ. На це він нічого не відповів. З усіма попрощавшись, я вийшов на вулицю і пішов по головній дорозі на Жонтар.