Не вистачає імені...

«Історія про сина, що вкоротив собі віку, через політику Конротів і бідність, через батькову інвалідність», - з  такими гаслами люди стояли під брамами маєтку шляхтичів. Вперше за десятки років, вони узяли до рук найгостріші інструменти з полів і рушили шукати справедливості.

- Слухай, Шуран, ти збираєшся це терпіти? – звернувся до голови сімейства Конротів чоловік у темному, шкіряному плащі, - Одне твоє слово, і ми розженемо ці селянські злидні.

- Не говори дурні.  Не бачиш, що ситуація патова? Бажаєш революції, на кшталт тієї, що була у Жонтарі? Зробимо те, що вони просять.

- Невже? – чоловік засміявся, -  Пан Джонсон гадав, що ти будеш більш жорстким.

- Джонсон вважав? Я гадав він не та людина, яка робить щось не подумавши, чи корегуючись здогадками.

 Чоловік в плащі одразу замовк. Він знав, що будь-які розмови про пана Джонсона ведуть до раптової смерті. Конрот глузливо посміхнувся і відпив міцного напою зі своєї склянки, вдивляючись на вулицю своїми рожевими очима.

 Скільки варта не намагалися розігнати натовп, врешті-решт паничі були вимушені піти на поступки селянам: батьку Віктора виписали довічну пенсію, як герою; чоловіку, що помер через напад лісового, було встановлено статую на лісопильні, як знак пам’яті, а указ про працю дітей, скасували і відкрили замість цього школу, запросивши викладати до неї вчителів з Жонтару. Усе склалося на краще, я б так не впорався, це точно. 

Щасливий фінал. 

- Мамо, я дома! – крикнув Гохейн, роззуваючись з вулиці.

- Гохейн? А куди ти ще ходив? – питала мати з кухні.

- Що? Я ж тільки но зараз прийшов з лісу. Я ж казав, що йду замальовувати пейзажі.

- Хіба? Ти майже мить тому заходив додому, казав, що прийшов від батьків Віктора. Хіба це не так? – мати вийшла до нього у вітальню.

- Закривай усі двері!

Розсипавши на поріг сіль, зачинивши усі двері та вікна, Гохейн запалив з мамою на кухні свічки.

- Має спрацювати. Що за часи пішли, що нечиста сила ходить усіляка! – сварилася мати.

- І не кажи, - здихнув Гохейн, - А де цей привид ходив?

- До твоєї кімнати заходив, щось там копошився, а потім ти прийшов.

- От чорт! – крикнув Гохейн і побіг на другий поверх.

Сину, зачекай, - побігла за ним вслід мати.

Зруйнувавши перепону з солі, Гохейн влетів у двері. В кімнаті нікого не було, лише відкрите вікно і книга у червоній палітурці на столі. Він підійшов ближче і узяв її до рук.

- Чого ти побіг? - зайшла вона і закрила вікно, - Гохейн?

Книга називалася: «Опис та життя рудих оленів, дослідницька праця Віктора Лема. Ілюстратор – Гохейн Дженко».

- А де ще одне ім’я? – перевертав він книгу, щоб його знайти.

У закутках лісу, де ми зазвичай з Віктором гралися, я поклав невеличкий камінець з написом: «Лем Віктор, роки життя: 2499 – 2510 рр, помер дитиною; Від друга, що ніколи не забуде».

«Страх – невід’ємна частина людини. Жодна з емоцій не дана нам просто так. Страх – показник ціни усіх наших бажань. Людина може боятися з декількох причин: коли вона боїться втратити свої амбіції і ніколи не досягти їх, або, коли нічого не досягнула і боїться більш ніколи не досягти… Тепер, задумуюсь над тим, що я і Зугор, це одне ціле. Він моя емоція, моє бажання. Хіба не кумедно? Я йду всупереч своїй волі, коли тікаю від нього, і навпаки, коли нерухомо стою. Людина така істота, що сама не розуміє чого бажає, через що постійно потребує підказок ззовні… Такою підказкою для мене є мій страх.»

-  Я б не хотів покидати їх… Твоїх батьків, Віктор, але іншого виходу для себе не бачу. Ти вже помер. Так… Давненько тебе немає… Знаєш, твоя роль не така вже й проста. Важко когось підміняти. Якби ти знав, як це важко...

«Виправдовуюся перед могилою. Вона ж пуста. Навіть тіла немає. Знову говорю з собою. Знову.»

- … Настав мені час протоптувати свою стежину, - розвернувся я, - До зустрічі, друже.

Прийнявши вигляд Анатолія, того самого, з міста, я рушив в селище, проживати наступне, вигадане мною життя, але перед тим, пообіцяв собі, що більш ніколи не боятимуся, що ніколи не буду втікати, що ніколи більше дороге мені ніхто не зможе відібрати. Ніколи.