Довго без діла я не сидів. Живіт почав протестувати, хоча, скоріше, давав підказки, як я нещодавно з’ясував. Раз така справа, настала пора діяти. Єдиним прийнятним місцем роботи, я для себе обрав таверну «Рудий Олень». «Названа на честь рідкісних, полуміфічних тварин, що живуть тільки в цій місцевості, а їхні шкури, цінують по всьому світу», - голосив напис під вивіскою таверни. «Ми просто були не в той час, не в тому місці, ось і все…».
Вона була єдиною на всю округу, через що користувалася великою популярністю серед місцевих жителів й інших, приїжджих. «Чому саме вона? Усе дуже просто. Я, якскоріше прагнув покинути це місце. Багато чого тут милило мені очі і не давало нормально мислити. Ностальгія, чи стогнація за щасливим минулим? Різниці не було, але це тягнулося за мною нестерпним тягарем, кардинально заважало жити. Значить, потрібно було змінити антураж».
Таверна. В першу чергу – розсадок інформації і основне її джерело. Усі торговці чи звичайні подорожні, обов’язково по дорозі зайдуть в таверну та перекинуться там парочкою різних цікавих слів, що далі хвилею щиряться народом. Життя тут одноманітне, людям немає чим себе зайняти, тому плітки для них – як бальзам на душу. Також, таверна – це знайомства. Мати декілька хороших друзів мені точно не завадить, особливо на перший час. Я зайшов всередину, з невеличким мішечком того, що вдалося захопити з собою з хатини Віктора, після чого підійшов до бармена. Підлога знизу скрипіла, в самому приміщенні вирував запах м’яса і звук келихів, що жваво брязкали, стукаючись один об одного. Атмосфера тут була приємна, нічого лишнього: один лиш сільський відпочинок, як його собі можливо було уявити.
На мене ніхто навіть не звернув уваги, усі були зайняті чимось своїм. Побачивши чорнявого хлопця, біля бару, я припустив, що він один з працівників, тому, одразу спробував з ним заговорити
- Доброго дня, - мовив я.
- І вам того ж, що бажаєте замовити? – мовив бармен.
- Я шукаю роботу, можу побачити власника таверни?
Він розсміявся, що трохи мене збентежило.
- Друже, якщо справді шукаєш роботу, - пошепки мовив він, - Це не найкращий варіант. Тут усім заправляє старий скнара, що вдушиться, але зробить по своєму. Йди собі звідси по добру по здорову, або замов щось. Воно тобі не треба…
Схоже, саме в цей момент, власник таверни був неподалік, і зачув його чарівні слова.
- Ганс! Що ти там шепочеш людям?! – гаркнув він.
Хлопець збліднів і туго ковтнув слину. «Неймовірний слух, - дивувався я, - Він почув його шепіт серед гулу десятків відвідувачів».
Старий чоловік, невисокого зросту, розчісуючи свою сиву бороду, підійшов до нас.
- Доброго дня хлопче, не бери до уваги, що говорить цей малий негідник. Я Луний, власник цього закладу. Ти мене шукав?
- Чув про вас, - посміхнувся я, - Хотів спитати вас, щодо роботи тут. Вам не потрібен працівник?
- Ще один? – задумався він, - Не часто я бачу молодих людей, що зацікавлені працювати, та ще й саме тут.
- Пан Конрот виявився досвідченим землевласником. Селище розквітло за його влади. Я хоч і прибув здалеку, але багато про нього чув. І знаєте, в моєму краї, люди працюють з такою ж завзятістю, як і ви тут. Гадаю ми спрацюємося.
- Досить усього цього фарсу, - рикнув він, і махнув рукою собі перед обличчям, - Ким ти хочеш тут бути?
- Я не маю освіти, але можу прибиратися і допомагати в побуті. Я не планую тут лишатися на довго, мені потрібно в Жонтар, провідати друзів.
Луний замислився.
- За скільки згоден?
- Думаю, спочатку мені буде досить житла та їжі, а там подивимося.
Луний скривився. Фразу: «А там подивимося…», - зазвичай говорив він.
- Що ж , - видихнув власник, - Їжу я тобі дам, а жити зможеш тут, на горищі. Влаштовує?
- Так! Дякую вам!
- Стоп! – зупинив він мене, - Ти не спіши! Скажи хоча б, як звуть?
- Наталіс! – сказав я і пішов розквартировуватись.
Луний з Гансом переглянулися. Ще ніколи їм не доводилося бачити цього дивака. Справді не тутешній? Тоді чому хоче працювати саме в таверні у селищі, не в місті? Це здалося їм, як мінімум, дивним.
Відчинивши застарілі двері, я опинився у своєму новому домі. Це було невеличке приміщення, усе забите різним непотребом та засипане соломою. На вулицю тут вело єдине мале віконечко. Тут стояв настільки затхлий запах щуриного царства, що я одразу його відкрив.
- Ну, жалітися нічого, - говорив сам з собою я, - Таке життя я для себе обрав сам.
Так, мій перший день пройшов у прибиранні цього лігва, яке здавалося, ніколи не закінчиться. Дружина Луного, теж старесенька бабця, після того, як останній відвідував покидав стіни таверни накривала у залі на стіл. Там були Ганс, Луний, і вона, відповідно. На запах дивовижних страв, я також, не міг не спуститися.
- Чого прийшов? – охоче пережовуючи їжу спитав Луний.
Увесь у пилу та бруді, я голодними очима дивився на їх трапезу.
- Прибрався там? – продовжив власник.
- Так, - втомлено виговорив я.
- Це добре. Ти вже вибач мене, я безоплатно нічого якісного дати не можу. Серце не дозволяє, - посміхався він.
- Еге ж, - відповів я.
- Ну годі тобі тут стояти, йди собі.
«До останнього сподівався, що він запросить мене до столу…»
- Що? – я спантеличено глянув на нього, - Ви ж сказали, що у договір оплати входить їжа!
Ганс не втримав сміху.
- Що це означає, «що»? Безоплатно у цих стінах нічого ніхто нікому не дає. Хочеш їсти? Прошу, заплати, як відвідувач, або працюй. Але ж ти ще нічого не зробив, тому й оплати нема, - казав Луний.
- Нехай, - махнув я рукою, і почав обережно підніматися по сходах.
Ноги вже не тримали мене. Вперше в житті мені доведеться лягати спати голодним.
- Куди пішов?! – зарепетувала дружина Луного, - Ану назад!
Я обернувся. Луний і Ганс повідкривавши роти, дивилися на бабцю, що наливала у пусту тарілку порцію запашного супу з куркою.