Скажена собака

Коли мені виповнилося дев’ять років, до мене приставили слугу, дівчинку мого віку, дочку одного заможного селянина. Нині, світ працював так, що краще було фактично продати свою кровинку дворянам, заради її добробуту, аніж намагатися вибудовувати їй якесь інше життя. Дівчинку звали Каллія. 

Вона мені спершу видалася взагалі неадекватною, хоча, щодо ситуації, у якій вона знаходилася, вона поводила себе найадекватніше з можливого. Одним словом – підлабузниця, що боялася мені хоч слово сказати. Незважаючи на юний вік, Каллія вже вміла готувати, шити, прати, читати та писати. Схоже, задовго до нашого знайомства, їй сказали ознайомитися з тим, що мені подобалося найбільше, щоб втертися мені в довіру. Зрештою маніпуляції Каллії провалилися, я знав її головну задачу – слідкувати за мною. Через це, ми іноді сварилися, доводилося навіть застосовувати силу. « Добрячий ляпас, найкращий засіб. Нехай знає своє місце», - принаймні, я так думав. А їй - хоч би що. Завжди посміхається, поводить себе не природньо, мов лялька, на яку вона походила зовнішністю. Я міг вбачати цю злобу, яку вона так ретельно ховала. В очах, поміж щирої ласки та слухняності, мали місце зневага та ненависть. Постійно вона докладала на мене батьку, постійно поправляла мене, вказувала на мою недосконалість. «Ідіотка, я дворянин! Та ще й маг! На який недолік ти можеш вказати, за що вчепитися? Я ідеал з народження. Таких, як я – один на мільйон». 

Ця Каллія вже стирчала поперек горла, моя стара схема з перетворенням, перестала діяти, дівка не полишала мене й на секунду. Скільки не звертався до батька, той постійно був зайнятий справами, навіть перестав займатися зі мною. Тоді до нього взагалі було не підібратися. Мама казала, що до його кабінету навіть її не пускають, а виходив він звідти, лише у супроводі невідомого у розписаному балахоні. Звісно, я почав переживати, тому вирішив дізнатися, що відбувається. Мені вдалося перестріти їх, коли вони про щось балакали в садку. Невідомий у балахоні, ще до того, як я визирнув з-за кутка, обернувся на мене, тому довелося вийти. Каллія також була там, але до них разом зі мною не пішла.

- Тату! – вибіг я і вчепився йому в ноги.

Він спочатку розгубився, дивлячись мені прямісінько в очі. Тато обережно поправив свій монокль, але все одно, нічого не міг второпати.

- Хто? Що трапилося?

- Що це за людина в капюшоні? Хто він? – вказав я пальцем.

Зморщившись, він обм’як, але видавив з себе.

- С…Синку.

«Я одразу запідозрив щось не те! Що він з тобою зробив!».

- Тату! – розплакався я, смикаючи його за штанину.  

- Я ваш придворний маг, молодий пане, - він узяв ініціативу і поклав руку на батькове плече.

- Хто? – озлоблено глянув на нього я.

Тато прокліпався, обережно опустив руку незнайомця і сказав:

- Так, це наш маг, - позіхаючи говорив він.

- Маг? – я недовірливо глянув на нього, - Чому ж я його ні разу не бачив до цього?

- Все дуже просто, молодий пане, - мовив маг своїм писклявим, і в цей же час, вібруючим голосом, - Ви не бачили мене, та як були замалі.

- Що? – не второпав я.

- Маги – славляться своєю обережністю, тому ми скриваємо себе від дітей, щоб не налякати їх своїми чварами. У деяких вразливих діточок, наші закляття можуть викликати кошмари.

- Чому ж я тебе бачу? Ти що, поганий маг?

Батько не втримав сміху і розсміявся на всі груди. Незнайомець глянув на нього, посміхнувся і  скинув з себе капюшон. Це був високий чоловік, з витягнутим лицем, чистою шкірою та довгим каштановим волоссям. Очі в нього були янтарні, з жіночими віями. Він нахилився до мене:

- Все дуже просто, молодий пане, - продовжив маг, - я відкрився вам, тому, що довіряю вашому батьку, - він вказав на нього, - а тепер, побачивши вашу сміливість та допитливість, можу довіряти і вам. Ви вмієте зберігати секрети?

- Так, вмію, - пошепки мовив я.

Цей маг створив на мене неабияке враження. Він був, як казковий герой з книг.  

- Мій головний секрет, моє ім’я. Маги розповідають його лише найвідданішим з друзів. І я вам його скажу, за умовою, що ви ніколи, нікому про нього не розповісте. Гаразд?

- Так.

- Мене звуть – Лептоприн.

- Дуже приємно.

- А тепер, раз ми вже з вами познайомилися, чи не дозволите ви продовжити нашу з вашим батьком розмову?

- Так.

- Ну все, йди до себе, - наказав батько і легенько похлопав мене по спині.

 «Тепер я впевнився, що цей маг, Лептоприн, дуже крутезний чувак. Мій батько з ним точно у безпеці. Шкода звісно, що я не можу просто так сказати йому, що теж маг. Може він би став моїм вчителем? Так, стоп! Я відійшов від головної цілі – позбутися цієї Каллії. Раз батько зараз зайнятий, потрібно шукати інший спосіб, а хіба він є?».

Незважаючи на уявне відчуття спокою, до мене в серце все рівно закрадалися сумніви. За весь час, поки ми говорили, батько ні разу не подивився ні на мене, ні на Лептоприна, а самі його очі, ніби пустували. Я намагався відганяти такі думки і далі думати, що усе добре. Нехай зараз, це буде так. 

Час – найкращий рушій прогресу. Замотивований виглядом Лептоприна, я довгий місяць практикував свої навички. За цей час, на думку мені спала геніальна ідея - спробувати перетворитися на тварину. Цілими днями, я просиджував з нашими собаками у саду, коло садиби: вдивлявся їм в очі, розглядав, перевертав, заглядав до рота. Здається, почав щось тямити… Каллія вимушено дивилася на це все, але й слова сказати мені не могла, лише тихо нудьгувала поряд. Вночі, мені снилася собача шерсть та слина, сотні щенят та здорових псів падали мені на голову, гучно гавкали та облизували мене. Я багато читав про собак. Як раз один екземпляр книги «Породи Собак узгоджені Людством», я узяв у користування в нашого дресирувальника собак.

Коли ж я вирішив для себе, що час настав, пора була знайти той момент, коли Каллія полишала мене ненадовго. Зробити перетворення на її очах теж було б непогано, дівчина б з кінцем втратила глузд, але гадаю, для мого «інкогніто», буде краще робити це без сторонніх очей. Коли Лептоприн в наступний раз вийшов з моїм батьком на прогулянку в наш сад, я знову вибіг до них, як робив минулого разу. Планувалося, що Каллія не піде за мною і встане собі в стороні. Так і сталося. Лептоприн з цікавістю глянув на мене, коли я пробігав повз них, не вимовивши ні слова. Батько на мене навіть не глянув. Ну нехай, тоді я цього й не помітив.